Історія адвокатури

Стародавня Греція та Рим

Історичні джерела засвідчують, що паростки адвокатури виникли ще у древніх народів, коли у племенах або між ними виникали суперечки і їх врегулювання потребувало від вождя племені виконання функцій, подібних до правосуддя. Знаходилися радники вождя, котрі інформували його про суть конфлікту, надавали йому поради щодо врегулювання ситуації, прийняття рішення. Одночасно з’явилась і потреба у захисті, який здійснювали батьки або друзі, так звана родинна адвокатура. Під час розгляду суперечки збиралися родичі, сусіди, знайомі, які висловлювали свою думку на користь кожного з супротивників, або радили, яка зі сторін є правою, допомагали звернутися до вождя тим, хто був невдоволений прийнятим ним рішенням, виголошували промови на захист певної особи. Тобто вже тоді вирізнялися люди, які захищали чиїсь, а не свої, інтереси.
Особи, які професійно займалися правозахистом, з’явилися значно пізніше, коли звичаєве право замінювалося писаними законами.
В літературі обстоювалася думка, що адвокатура існувала в усі часи і у всіх народів, їй надавали божественне походження, стверджувалося, що швидше за все адвокатура виникла ще тоді, як тільки люди вперше засвоїли форми громадянського устрою. Припускалося, що адвокатура народилася разом з першим судовим процесом, де перед першим суддею виступив і перший адвокат. У стародавніх країнах правосуддя здійснювалося із застосуванням принципів усності, гласності, змагальності (наприклад, у Стародавній Індії) або, навпаки, процес був письмовий і таємний (наприклад, у Стародавньому Єгипті). У стародавніх іудеїв, де суд був змагальним і гласним, підсудні мали право на захист, який здійснювати могла кожна людина, а згодом цю функцію виконували кандидати на суддівську посаду, на участь яких не бралася згода особи, яку вони захищали.

Адвокатура в Стародавній Греції

Початок судового красномовства в Греції віднесено до часів Солона(640-559 рр. до н.е.), афінського архонта (найвища посадова особа у Стародавній Греції), якого вважали одним із семи видатних грецьких мудреців. Він запровадив обов’язок кожного захищати свою справу в суді особисто, ніякі заміни не допускалися. Однак у багатьох випадках дотримання закону Солона було неможливим і тоді це правило дозволялося порушувати й допускати представництво та заміну однієї особи іншою, наприклад, осіб, що не володіли достатньо словом, дітей, жінок, а також у разі захисту громадських інтересів. Звертатися до ритора (оратор в Стародавній Греції та Римі) або до софіста (професійного оратора, вчителя красномовства), яким сплачувався гонорар, що залишався у секреті, дозволялося суддями у виключних випадках, коли особа не володіла мовою.
Значна частина ораторів відрізнялися багатослів’ям, вони не зупинялися у своїх висловлюваннях, які нерідко були різкими, образливими, брутальними, не обмежувалися оратори і у виразах щодо свідків протилежної сторони. Наприклад, як небезпідставно стверджував Є. В. Васьковський, промови, котрі виголошував знаменитий Демосфен, були б просто неможливі в судах у більш пізні часи.
Досить часто промови для обох сторін писали логографи — особи, які складали судові промови (в Афінах з кінця V ст. до н.е.) від імені клієнта, з урахуванням його характеру, освіченості, інших його рис, для його особистого (як сторони) виступу на суді. Логографи виконували роль помічників, суфлерів, котрі найчастіше були поряд з клієнтом, щоб за необхідності йому підказати, виправити його помилку. Нерідко клієнт після викладення обставин своєї справи просив заслухати ще й оратора, котрим найчастіше й був логограф. Відомим є факт, що до цієї діяльності вдався й Демосфен, який розпочав свою кар’єру писанням логографій. Він, зокрема, писав промови для осіб, які захищали самостійно свої інтереси в суді, написані ним промови виголошували ті, хто не володів мовою.
Адвокатура в Греції була переважно пов’язана з ораторським мистецтвом, що на той час було розвинуте принаймні більше ніж право. Таким чином красномовство, в умовах усного і голосного судочинства перед живою аудиторією, заміщало недостатність юридичних знань. Більш обізнаними у законодавстві були юрисконсульти, котрі складали правові документи, але особисто не виступали на суді; вони лише супроводжували ораторів на суд і повідомляли їм необхідні юридичні відомості. Підготовка до адвокатської професії зосереджувалась саме на занятті ораторським мистецтвом, яке було на першому місці, а не на вивченні законодавства. Аристотель наголошував: «Соромно не вміти захищатися словом». Погано говорити майже напевне означало програти справу.
Цицерон стверджував, що ораторське мистецтво розвивалось виключно в Афінах. Визнавалося, що саме в Афінах були всі необхідні умови для появи адвокатури: демократичний устрій республіки, розвинуте громадське життя, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність провадження перед судом, який складався з народу, принцип змагальності.
Відомий оратор Греції Антифан (V ст. до н. е.) — першим присвятив себе практиці  та  навчанню  судового  красномовства,  але обмежувався  професієюент»
логографа. Він найбільше виявляв свій талант у судових процесах про вбивства. Антифан першим застосував методику підготовки загальної побудови промови, що давало можливість наповнювати написану ним «канву» конкретними фактами і застосовувати її у будь-якій справі.
Найбільш відомим логографом був Лізій (V ст. до н. е.), який поєднував стриманість і виразність стилю Антифана, але пом’якшував його, прикрашаючи сучасною мовою. Ставши логографом Лізій змінив деякі прийоми красномовства, зокрема відмовився від штучної мовної естетики, та почав застосовувати мову просту і доступну кожному, зрікся імпровізацій, пристосовував свою мову до особистих рис кожного свого клієнта, намагався думати, відчувати, поводитися як той, і у такий спосіб вкладав природний зміст у промову свого клієнта, який завдяки цьому виглядав більш природно і справляв належне враження на суддів.
Ісей (поч. ІV ст. до н. е.) — логограф і юрисконсульт. На відміну від багатьох він був відомим юристом в Афінах, вчителем Демосфена. Характерним для Ісея було постійне старання якнайкраще захистити інтереси клієнта. Особливих успіхів він досяг у веденні процесів про спадкування.
Демосфен (384-322 рр. до н. е.) — грецький оратор і політик, один з найвидатніших представників грецької риторики. Залишившись в дитинстві без батька, він був вимушений відстоювати свої права в суді, а отже, навчався красномовству у Ісея. Двадцятирічною молодою людиною він виграв у суді процес щодо повернення йому батьківського майна. Ставши логографом, він складав не тільки судові промови, а й політичні. Багато працював над дикцією під керівництвом актора Сатира. Демосфен очолив антимакедонську партію і в своїх політичних промовах попереджав афінян про те, що політика Філіпа є загарбницькою, і закликав греків захищати свободу. Визнанням заслуг Демосфена у політичній діяльності було нагородження його золотим вінком. Однак, деякі відомі діячі того часу виступили проти цього. Демосфен їм відповів відомою промовою «Про вінок», в якій фактично розповів про своє життя і діяльність на благо держави. Через переслідування він покінчив життя самогубством у храмі Посейдона на острові Калавра. Збереглася 61 політична і судова промова Демосфена. Зокрема, в Олінфійських промовах він виступав проти бездіяльності Афін, яким загрожувало вторгнення Філіпа, виступав за проведення податкових реформ і спрямування коштів на посилення армії і флоту. У своїх відомих «Філіпіках» Демосфен закликав греків боротися за свободу і майбутнє країни. Промови Демосфена відрізнялися логікою, виразністю, емоційністю. Цицерон і Квінтіліан вважали його найвизначнішим грецьким оратором.

Адвокатура в Стародавньому Римі

Виникнення і становлення адвокатури в Стародавньому Риміпов’язано з відповідними реформами, які спричинили появу адвокатської професії. Впродовж перших п’яти століть у Римі не було потреби у судовому красномовстві, оскільки діяв судовий патронат патриціїв, привілеєм яких було знання законів і процесу, і котрі вели справи своїх клієнтів без будь-якої винагороди.
З посиленням Риму, централізацією правосуддя значно збільшувалася кількість гучних судових процесів, де захист, як і обвинувачення, були незалежні, бо кожен мав право виступати як обвинувач у кримінальному суді. Кримінальний процес здій-снювався перед усім народом — на площі, де розглядалися звинувачення у вимаганнях, насильстві, зрадах тощо. Отже, адвокати звертали своє слово до величезної кількості присутніх і мали робити це витончено, орієнтуючись на натовп, створюючи певний настрій, застосовуючи риторичні прийоми впливу на тих, хто прийшов на площу висловити своє ставлення до справи, що розглядалася. Зовнішній «красивості» промови приділялася величезна увага, кожен жест, гра голосу, наголос, емоційність спрямовувалися на те, щоб сподобатися натовпу, переконати його, викликати підтримку.
Більшість адвокатів у Римі займалися виключно веденням судових справ.
Адвокатом міг бути кожен, юридичних знань не вимагалося, бо це було прерогативою юрисконсультів — особливих повірених, які складали подання, записки з питань права, але котрі не виступали особисто на підтримку своєї думки в суді. Таким чином, професія адвоката була широко доступною для усіх, хто мав намір досягти популярності, здобути славу громадського діяча. Як зазначає Є. В. Васьковський, усі відомі державні діячі, політики, військові Риму свого часу були адвокатами, оскільки це був певний шлях до почестей, який вони проходили через виголошення судових промов перед народом, у якого й заручалися довірою надалі.
Адвокатський гонорар (гроші, подарунки) був заборонений у Римі (Закон Cіncіa). Однак нагорода вимірювалася іншим — визнанням, відомістю, громадськими посадами; багато хто з адвокатів досягав високих громадських посад, продовжуючи адвокатську діяльність.
Основу адвокатської професії в Римі становило вміння адвокатів складати і проголошувати судові промови, отже, на перший план висувалося мистецтво «судоговоріння», якому постійно навчалися, пристосовуючи мову для кожного конкретного випадку, не покладаючись на імпровізацію.
Автентичних текстів судових промов адвокатів Риму майже не збереглося. Однак, імена відомих юристів, адвокатів викарбувані в історії людства.
Одним з найвідоміших ораторів, юрисконсультів визнавали Катона. Він був першим у Римі, хто приділив увагу красномовству і досяг у цьому вершин, саме він вперше визначив завдання красномовства, заявивши, що оратор повинен прагнути досконалості в мистецтві і мати на меті тільки загальне благо. Катона називали батьком латинського красномовства.
Вирізнялися блискучі судові оратори Красс і Антоній, адвокати, для яких не існувало нічого важливішого за їхніх клієнтів. Красс був більш відомий як політичний оратор.
Гортензій — один з найвідоміших представників римської адвокатури — здобув загальну повагу і визнання. Не було, мабуть, жодної людини, у кого б цей красень, талановитий оратор, який вирізнявся гострим розумом і витонченими манерами, не викликав би захоплення. Він першим розпочав застосовувати прийоми побудови промови, методи аналізу доказів, що робило його виступи блискучими, доказовими, особливо впливовими на слухачів. Гортензій був настільки відомим і талановитим оратором, що певний час складав конкуренцію Цицерону.
Особливе місце в історії належить видатному оратору, адвокату, письменнику та державному діячу Марку Тулію Цицерону (106–43 рр. до н. е.). Своїми захисними та обвинувальними промовами, літературними творами він захищав ідеали свободи. Відомі промови проти Катіліни сприяли попередженню підпалу Риму, а судова промова на захист грецького поета Авла Ліцінія Архія зупинила незаконне позбавлення його громадянських прав. Відомими стали його твори — діалоги «Про державу» та незавершений — «Про закони», трактат «Про оратора». Збереглися 58 його промов, в основному судових, 19 трактатів — з риторики та політики, з практичної філософії — «Тускуланські бесіди», «Про обов’язки», більш як 800 листів.
За висловом Квінтіліана — відомого оратора Риму, з повною справедливістю сучасники проголосили Цицерона царем адвокатури і ім’я його стало навіки синонімом красномовства.
Після Демосфена у Греції та Цицерона у Римі бурхливий розвиток красномовство поступово став сповільнюватися. Однак, в історії адвокатури Риму і Греції залишилися відомі постаті, внесок яких у її розвиток є неоціненним.
Пліній молодший, відомий адвокат, який виступав майже у всіх відомих процесах того часу, з особливою посвятою виконував свої фахові обов’язки, демонструючи чесність і безкорисливість. Згодом він розчарувався в адвокатській діяльності і відійшов від практики. Пліній молодший був останнім яскравим представником судового красномовства у Римі. Його листи було видано, зокрема, у книзі «Письма Плиния младшего», що вийшла друком в Москві у 1984 р.
З початком падіння судового красномовства співпадає розвиток римського права, що суттєво вплинуло на адвокатську професію, оскільки гостро виникла необхідність відмовитися від красивих, але часто беззмістовних промов і глибоко оволодіти юридичними знаннями. Ораторське мистецтво поступово втратило свою важливість, а промови адвокатів ставали більш конкретними, побудованими не на театральності й ораторських прийомах, а на застосуванні права. Адвокатура від-найшла організаційні форми своєї діяльності.

Адвокатура України


Виникнення колегій правозаступників

14 лютого 1919 р. Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УРСР при них було створено колегії правозаступників. Їх члени обиралися у повітах виконкомами з числа громадян, які відповідали умовам, що були встановлені для виборців, а в містах — міськими радами. Члени колегії правозаступників обов’язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, котрі розглядалися з участю шести народних засідателів. Захисниками й представниками сторін виступали також близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій (Положення про народний суд УРСР від 26 жовтня 1920 р.).
Обов’язкова участь захисника забезпечувалася в усіх справах, що були підсудними революційним трибуналам, а на попередньому слідстві це питання вирішував слідчий. Захисники і представники в судах призначалися за пропозицією суду міськрадами депутатів або повітових виконкомів, також могли примусово залучатися колишні присяжні повірені.

Деякі особливості статусу адвоката у цей період

Правозаступники зараховувалися на державну службу та отримували заробітну плату.
Постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки по НКЮ» (18 жовтня 1921 р.) обумовлювалася оплата за юридичну допомогу та участь правозаступника в судовому процесі. Незаможні особи звільнялися від оплати за отриману ними юридичну допомогу, надання якої забезпечували 192 спеціально створені бюро.
Кількість адвокатів в Україні поступово збільшувалася. Наприклад, у 1920 р. правозаступників налічувалося 365, а в 1921 р. їх кількість зросла до 557.
У 1921 р. була прийняла постанова РНК УРСР про розширення мережі юридичних консультацій, яких на той період існувало понад 160.
Розпочиналася кампанія прийняття до складу колегій здебільшого за партійною ознакою, щоб встановити контроль комуністів за діяльністю корпорації із середини, а тому значна частина нового поповнення адвокатури за політичною ознакою здебільшого займала керівні пости і не займалася адвокатською діяльністю. З публікацій у пресі відомо, що на початку 20-х років значну частину колегій складали люди без юридичної освіти й навіть зовсім неосвічені, проте віддані справі революції.

Вплив реформи 1922 року на адвокатуру

У 1922 р. відбулася судова реформа, яка стосувалася, зокрема, організаційного оформлення адвокатури. У Положенні про судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 р. встановлювалася єдина система судових установ: народний і губернський суди, Верховний Суд УРСР. Для забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та захисту в кримінальних справах при губернських судах і під наглядом цих судів діяли колегії захисників.
У резолюції першого Всеукраїнського з’їзду працівників юстиції, який було проведено у січні 1922 р., було зафіксовано, що колегії правозаступників існують при губернських відділах юстиції; оплата праці захисників проводиться за таксою, а у певних випадках громадян звільняли від оплати; обов’язково враховувалося побажання клієнта щодо конкретного захисника чи представника; встановлено недопустимість суміщення членства в колегії захисників із посадами в НКЮ, УНК, міліції, розшуку. З’їзд доручив Наркомату юстиції розробити законопроект реформи колегій правозаступників.
2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру Української РСР. 14 листопада 1922 р. НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій оборонців у кримінальних та цивільних справах, які створювалися при губернських радах народних суддів.
Положення про адвокатуру визначало, хто міг стати членом колегії: це були особи, які мали практичний стаж роботи не менше двох років в органах юстиції або теоретичну і практичну підготовку, ступінь і порядок визнання якої встановлювався інструкцією НКЮ. Містився в ньому і перелік осіб, які не могли бути членами колегії оборонців: це — неповнолітні; особи, які не мають виборчих прав; особи, що перебувають під слідством або судом, звинувачені у злочинах, за скоєння яких встановлено позбавлення волі або інше тяжке покарання; обмежені в правах за судовим вироком; особи, що перебувають під опікою; особи, виключені з колегії оборонців (тільки після трьох років з часу виключення дозволялося клопотати про поновлення членства у колегії).
Члени колегії оборонців не мали права працювати в державних установах та підприємствах, за винятком перебування на виборних посадах, науковій та викладацькій роботі.
Члени колегії першого складу затверджувалися президією виконавчого комітету за поданням губернської ради народних суддів. Згідно з п. 6 Положення про адвокатуру, в подальшому прийом членів у колегію проводила президія колегії, яка зобов’язана була повідомити про прийом до членів колегії у триденний термін президію народного суду, яка мала право відводу прийнятого протягом місяця. Постанову про зарахування до складу колегії мав право скасувати НКЮ в порядку нагляду без обмеження терміну.
Дворічна робота на вищевказаних посадах звільняла цих осіб від іспитів при вступі до колегій захисників, але за умови, що з часу залишення ними роботи минуло не більше як шість місяців.
На членів колегії оборонців покладалися такі обов’язки:
  1. участь у кримінальних і цивільних справах за призначенням, а також за погодженням з тими, хто до них звертався;
  2. ведення справ за призначенням або за погодженням в адміністративних органах, наділених судовими правами;
  3. складання паперів у судових й адміністративних справах, актів і договорів, надання усних і письмових порад;
  4. обов’язкова участь у загальних зборах оборонців свого судового округу.
Загальні збори колегії з числа її членів обирали президію на один рік. До повноважень зборів належали питання: скликання загальних зборів колегії, обрання президії й заслуховування її звіту, обговорення загальних питань діяльності колегії; встановлення розміру відрахування у фонд колегії; організація юридичних консультацій.
Президія колегії оборонців виконувала також чітко визначені функції: розглядала заяви про вступ у члени колегії та відрахування, здійснювала нагляд і контроль за виконанням членами колегії їхніх обов’язків та накладення дисциплінарних покарань, призначення безоплатної оборони й оборони за таксою, організовувала юридичні консультації, вживала заходів щодо охорони прав померлих, тяжко хворих і відсторонених від діяльності членів колегії оборонців тощо. Копії протоколів засідань президії мали надсилатися в триденний термін до президії губраднарсуду та губернському прокурору.
До членів колегії оборонців встановлювалися такі дисциплінарні стягнення, які могла накладати президія колегії: попередження, догана, штраф, виключення з колегії безстроково або на певний строк. Постанови в дисциплінарних справах можна було оскаржити протягом двох тижнів до президії губраднарсуду потерпілим, губернським прокурором та членом колегії, притягнутим до дисциплінарної відповідальності.
Положенням було встановлено такий порядок оплати праці членів колегії:
  1. підсудні в справах, у яких участь оборонців була обов’язковою, і особи, визначені спеціальною постановою суду незаможними, звільнялися від плати в кримінальних і цивільних справах;
  2. робітники державних і приватних підприємств, члени комнезамів, червоноармійці та військовослужбовці, службовці радянських установ і підприємств оплачували послуги оборонців за таксою, встановленою НКЮ;
  3. в інших випадках винагорода оборонців визначалася за взаємною згодою із заінтересованою стороною.
На ведення справи оборонцю видавалася довіреність, засвідчена в нотаріальному порядку або шляхом усної чи письмової заяви тому судовому органу, який провадить справу. У справах осіб, які мають право оплачувати послуги оборонця за таксою, та у справах безоплатної оборони довіреність у кримінальних і цивільних справах заміняв ордер президії колегії оборонців, на підставі якого оборонець мав всі права, надані обороні за законом.
Члени колегії зі своєї винагороди вносили у фонд колегії певне процентне відрахування, що встановлювалося НКЮ. Так, згідно з правилами про регулювання діяльності колегій захисників, затвердженими НКЮ республіки 19 грудня 1922 р., цей внесок становив 3 % з кожної плати, що надходила члену колегії.
Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню (27 грудня 1922 р.), які організовували колегії оборонців, встановлювало, що завідуючого обирали строком на шість місяців загальними зборами членів даної консультації з наступним затвердженням президією колегії оборонців. Чергування кожного захисника певну кількість годин у консультації було обов’язковим. Консультація утримувалася на отримувані нею прибутки та кошти, які виділяла їй президія колегії.

Діяльність адвокатури в 1922-1931 роках

Однією з перших у листопаді 1922 р. була створена Чернігівська губернська колегія оборонців, у складі якої в 1923 р. було 65 членів. До складу президії колегії у 1924 р. входили: Зуєв, Ісаєв, Приходько, Зубін, Гозенпуд, Пухтинський, Померанцев.
У лютому 1923 р. почала діяти Катеринославська колегія оборонців, до якої входили 133 адвокати, а у створену Київську колегію було зараховано постановою президії губвиконкому від 28 лютого 1923 р. 229 чоловік (з них 139 — по м. Києву). Більшість з них — колишні присяжні повірені. Тоді ж прийшли в колегію і відомі вчені, наприклад, І. М. Кригель — визнаний спеціаліст у господарському праві, обраний до третього складу президії в 1925 р., творець етичного адвокатського кодексу. Він користувався особливою підтримкою серед молодих адвокатів; професор торговельного права проректор Київського інституту народного господарства О. Митилин; видатний процесуаліст, колишній присяжний повірений, професор М. О. Чельцов-Бебутов. До складу першої президії колегії увійшли Б. В. Скарбек (голова), М. Д. Пухтинський, колишній присяжний повірений (заступник голови), М. Я. Алмазов (секретар), І. С. Степанський, А. Г. Верхотурський, Г. М. Лазарев, І. Я. Пекар.
У березні 1923 р. були організовані Одеська, Полтавська, Харківська колегії захисників. У травні — Волинська, Донецька та Подільська. До Харківської губернської колегії захисників 3 березня 1923 р. губвиконком затвердив 100 осіб. Перша президія Харківської колегії була обрана у такому складі: голова — І. М. Сіяк, члени колегії: М. С. Маєвський, Т. А. Новіков, П. П. Куліков, Н. Н. Познанський, В. Р. Ерівман та Смірнов.
У 1923-1924 pp. в країні налічувалося 1446 адвокатів. В цей період до адвокатури повернулися висококваліфіковані дореволюційні адвокати. Однак, значна частина членів колегій не мали юридичної освіти або будь-якої освіти взагалі.
29 жовтня 1924 р. були затверджені Основи судоустрою СРСР і союзних республік, у яких зазначалося, що для надання юридичної допомоги населенню і судового захисту засновуються колегії правозаступників (оборонці). У червні 1925 р. в зв’язку з новим адміністративно-територіальним поділом були створені окружні суди (замість губернських), при яких діяли колегії захисників.
У вересні 1927 р. НКЮ запровадив інститут стажистів (для випускників юридичних факультетів) і практикантів (для осіб, що мали дворічний трудовий стаж), строком до 1 року. Ці особи зараховувалися до складу колегії без іспиту у разі успішного виконання програми, що включала роботу в консультації, підготовку і ведення справ у суді. З кінця 1927 р. комісаріати юстиції схвально ставилися і пропагували створення в колегіях захисників трудових колективів, але така штучна «колективізація» не стала масовою і вже наприкінці 1934 р. готувався проект закону про адвокатуру, в якому поряд з колективною формою організації адвокатури передбачалася й приватна практика, однак цей закон не був прийнятий.
У 1927 р. в Українській СРР діяло 717 юридичних консультацій, у яких майже дві третини порад і складених процесуальних документів надавалися безоплатно.
У країні точилися дискусії щодо подальшого становлення адвокатури. Пропонувалося утримання колегій виключно за рахунок держави. Прибічники державної адвокатури обґрунтовували доцільність скасування приватних кабінетів і запровадження державних адвокатських контор на засадах госпрозрахунку та самоокупності. Мова йшла і про створення колективних кабінетів захисту, які б витіснили індивідуальну форму адвокатської діяльності. Зокрема, молоді адвокати вважали, що приватні адвокати заважають розвитку радянських колективних засад адвокатури, що слід провести «чистки» в адвокатурі, члени Одеської та Луганської колегій захисників пропонували створити колективні форми роботи і ліквідувати приватну практику, а група захисників Харківської колегії створила перший колективний кабінет із 10 осіб (1927 р.).
У ті часи існувала й точка зору про надання адвокату статусу державного чиновника.

Вплив інших нормативно-правових актів

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ республіки прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників», у якій йшлося про добровільний перехід захисників на колективні форми організації праці і ліквідацію приватних кабінетів. Передбачалося також щорічне визначення контингенту членів окружної колегії захисників, який належало встановлювати судом і затверджувати Нарком’юстом. Встановлювався порядок оплати праці захисників. Кошти вносилися до юридичних консультацій, а суми, що сплачувалися, визначалися президією й затверджувалися пленумом окружного суду. За порушення такси передбачалася кримінальна відповідальність.
Збори Київської колегії захисників прийняли постанову про відмову від приватної практики з 1 липня 1929 р.
20 жовтня 1929 р. НКЮ затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників. Цим документом приватна практика скасовувалася, встановлювався єдиний колектив захисників всіх членів колегії округу. Юридична допомога надавалася тільки через консультації, котрі могли відмовити в наданні юридичної допомоги, якщо визнавали, що її захисту домагається антисоціальний клієнт.
Член колегії захисників здійснював захист у суді лише за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії захисників одержували заробітну плату в порядку, встановленому загальними зборами й затвердженому окружним судом, вони мали право працювати за сумісництвом юрисконсультами, всі члени колегії були зобов’язані виконувати доручення президії у безоплатних справах.
Кошти колегії складалися з прибутків юридичної консультації від подання юридичної допомоги та з інших надходжень. Кошти фонду зарплати розподілялися між членами колегії відповідно до категорій, що їх встановлювали загальні збори, за співвідношенням 1:4. Існував також фонд страхування, з якого виплачувалися кошти у випадках хвороби члена колегії або родинам померлих адвокатів.
Ліквідація приватної адвокатської практики, перехід колегій захисників на колективні форми праці та усунення з їхнього складу майже 14 % загальної кількості адвокатів, які не виправдали цього звання, позитивно сприймалися в суспільстві.
У 1929-1931 рр. майже на півтори тисячі скоротилася кількість захисників, що пояснювалося переходом на колективні форми роботи і впорядкуванням складу колегій.
Взв’язку зі скасуванням у жовтні 1929 р. індивідуальної адвокатської практики здійснювалося реформування системи оплати праці захисника. Наказом НКЮ від 17 травня 1931 р. оплата праці визначалась відповідно до розряду адвоката, а мінімум і максимум заробітної плати для кожної колегії встановлював НКЮ. Однак, цю форму було визнано неефективною.
З 26 квітня 1932 р. НКЮ запровадив систему госпрозрахунку. Встановлювався план, що передбачав контрольну цифру прибутків (суму гонорарів), а витратна частина відводилася на утримання консультації. Але адвокати вважали і цю систему неприйнятною, бо адвокатську діяльність не можна планувати.

Реформування адвокатури 1931 року

Реформуванню підлягала і адвокатура. У 1931 р. НКЮ прийняв Інструкцію про порядок ліквідації окружних судів, прокуратур і президій колегій захисників, оскільки в республіці скасовувалися округи. Замість окружних створили міжрайонні колегії захисників. Наказом НКЮ УРСР у травні 1931 р. були визначені завдання міжрайонної колегії захисників, її організація, структура, функції керівних органів, питання коштів і розподілу доходів, порядок прийому до колегії тощо. При президії міжрайонної колегії захисників створювалась іспитова комісія.
Вирішувалися соціальні питання членів колегій, які досягли 60-річного віку: їм призначалися пенсії, які виплачувалися виключно з коштів страхового фонду, а розмір пенсії обчислювала президія з наступним затвердженням загальними зборами.
25 вересня 1931 р. було затверджено нове Положення про судоустрій УРСР в зв’язку зі скасуванням двоступеневої системи управління і введенням іншого територіального устрою. В республіці передбачалося лише 5 областей — Київська, Харківська, Вінницька, Дніпропетровська, Одеська. Принципи організації колегій захисників в основному не змінилися. Залишалася єдина форма адвокатської діяльності — колективна, колегії було визнано юридичними особами. Замість міжрайонних колегій захисників утворювалися колегії при обласних судах, але знову під їхнім керівництвом і наглядом (постанова НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру та функції обласних органів НКЮ»). При президії колегії утворювалися сектори: кадрів, організаційно-інспекторський, масової роботи, соціально-побутовий, господарської частини, бухгалтерії, на чолі кожної з них стояв член президії колегії.
У жовтні 1932 р. в республіці відзначався перший ювілей адвокатури. Колегія НКЮ прийняла постанову про відзначення 10-річчя колегій захисників, нагородження 27 адвокатів ювілейним знаком «За революційну законність» та грамотами НКЮ УРСР. В постанові підкреслювалася необхідність посилення юридичного обслуговування виробничої сфери та участі колегій у правовиховній роботі.
На початку 30-х років важливою проблемою стала підготовка нових кадрів для адвокатури, зокрема існували 10-місячні курси підготовки членів колегій захисників в Одесі.
У листопаді 1933 р. наказом Наркома юстиції був встановлений порядок розгляду дисциплінарних справ членів колегії, що покладався на її президію, та оскарження до президії обласного суду постанов про застосування заходів -дисциплінарного впливу.
26 червня 1934 р. безпосереднє керівництво колегіями захисників було покладено на Найвищий суд (постанова ВУЦВК і РНК УРСР «Про розширення прав Найвищого суду»), який 4 липня 1934 р. затвердив нове Положення про форми роботи юридичних консультацій. Згідно з цим Положенням, юридична консультація залишалася госпрозрахунковою, захисникам гарантувалося 2/3 визначеної їм тарифної ставки, а оплата за сумісництвом обмежувалася їх основною ставкою.

Вплив конституційної реформи в СРСР 1936-1937 років на адвокатуру України

Про підвищення ролі адвокатури та рівня забезпечення права на захист точилися дискусії у період підготовки та прийняття Конституції СРСР 1936 р.
Конституція Української РСР від 30 січня 1937 р. гарантувала забезпечення обвинуваченому права на захист. Отже, адвокатура, виконуючи функцію захисту, не могла надалі залишатися у підпорядкуванні судовим органам. Але вона не стала незалежною. У січні 1937 р. колегії захисників перейшли у відання НКЮ, який здійснював тепер загальне керівництво і нагляд за діяльністю колегій захисників, через спеціально створений для цього відділ.
15 жовтня 1937 р. наказом НКЮ УРСР про колегії захисників було залишено ті ж організаційні форми роботи адвокатів, але знову встановлено новий порядок оплати праці. Тепер доручалося завідуючому розподіляти заробіток між членами юридичної консультації за кількістю та якістю виконаної роботи, з урахуванням складності справ, кваліфікації кожного члена колегії, їх навантаження. Кожен захисник отримував свій заробіток за винятком 30%, що відраховувалися на утримання президії й витрати колективу.
На одержавлення адвокатури була спрямована й директива Нарком’юсту СРСР від 22 грудня 1938 року «Про роботу колегій захисників», котра мала на меті перетворення адвокатури в радянську установу.


Реформування адвокатури СРСР 1939 року

Наприкінці тридцятих років відбулася централізація адвокатури, що було закладено у затвердженому 16 серпня 1939 р. Радою Народних Комісарів СРСР Положенні про адвокатуру СРСР. Декотрі питання організації адвокатури вирішувалися по-новому. Наприклад, було введено термін «адвокатура», «адвокат». Пропозиції щодо цього подавалися неодноразово. Наприклад, у 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву «колегія захисників» змінити на «колегія адвокатів». Тоді ця пропозиція не була сприйнята.
Новим Положенням про адвокатуру 1939 р. адвокатам заборонили поєднувати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі.
Оплата повинна була здійснюватися на підставі інструкції, затвердженої наказом № 85 НКЮ СРСР від 2 жовтня 1939 р. Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів був переданий Наркомату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції і регіональним управлінням Нарком’юсту. Крім здійснення наглядових функцій і ролі останньої інстанції під час вирішення питань складу й професійної дисципліни ці органи періодично видавали обов’язкові до виконання колегіями адвокатів директиви.
23 квітня 1940 р. затверджено інструкцію НКЮ СРСР № 47 про порядок проходження стажерами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів. Прийняті в колегію стажери проходили практику протягом одного року і у випадку її успішного проходження президія колегії адвокатів могла перевести стажера в число членів колегії адвокатів, в тому числі й до закінчення зазначеного строку. Але Народному комісару юстиції СРСР та Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих до колегії адвокатів осіб, чим органи юстиції здійснювали постійний контроль за прийомом до адвокатури.
Наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 «Про контроль за прийомом до адвокатури СРСР» від 22 квітня 1941 р. призначено обстеження роботи низки колегій адвокатів, в результаті якого встановлено, що «…президії колегій формально ставляться до прийому в члени колегій адвокатів і нерідко приймають в колегії без перевірки матеріалу про попередню діяльність осіб, що вступають в колегію. За такого несерйозного ставлення щодо прийому до адвокатури в її лави проникають особи, які не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам». Видавалось кілька аналогічних наказів НКЮ СРСР (№ 9 і № 167 від 1940 р. та № 15 від 1941 р.).
В період воєнного часу кількісний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %), в той час, як перед нею стояло важливе завдання — надання юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їхніх сімей та інвалідам.
Юридична допомога цим особам у певних категоріях справ надавалась безоплатно, і НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 р. зобов’язав президії колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.
Таким чином, короткий аналіз організаційної побудови адвокатури в період після скасування Судових статутів 1864 р. дозволяє зробити висновок про те, що та адвокатура, яка існувала раніше — в період дії Судових статутів, як достатньою мірою самокерована організація, значно втратила цю важливу властивість у радянський період. А проведені в цей час перетворення корпорації були викликані, швидше за все, не прагненням удосконалити цей інститут, як організацію правозахисну, а наміром законодавця створити керовану органами держави структуру, що вписувалася б у новий суспільний і державний лад.

Адвокатура під час Великоїї Вітчизняної Війни

Нарком’юст УРСР систематично проводив перевірки роботи адвокатури. У 1937 р. зі складу колегій було виключено 203 адвокати, за 1940 р. і за два місяці 1941 р. — близько 300 адвокатів, а 10 віддано до суду.
В особливих і дуже складних умовах адвокатура виконувала покладені на неї завдання у період Великої Вітчизняної війни. Зокрема, в цей період було надано право Військовим трибуналам розглядати справи у скорочені терміни (через 24 години з моменту вручення обвинуваченому обвинувального висновку) і у складі трьох постійних членів. Більшість справ, віднесених до їхнього провадження, розглядалися без участі адвоката, що було значним порушенням прав людини.
Нарком’юст СРСР у своєму листі «Про призначення захисту на вимогу судів» від 25 грудня 1941 р. передбачив обов’язкове виділення президіями колегій адвокатів для участі в розгляді справ у військових трибуналах, коли надходило відповідне повідомлення напередодні дня слухання справи. У цей період було значно розширено перелік випадків безкоштовного надання правової допомоги військовослужбовцям, їхнім сім’ям. Адвокати проводили важливу просвітницьку діяльність, сприяли вирішенню житлових і пенсійних питань, займалися працевлаштуванням сиріт, збирали кошти у фонд оборони країни. За героїзм на фронті 877 членів колегій адвокатів України були нагороджені орденами і медалями, а п’ятеро з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
В цей період пріоритетним було забезпечення якості правової допомоги. Про контроль за якістю її надання свідчать нормативні документи тих часів: спеціальний наказ НКЮ СРСР від 19 березня 1943 р. «Про поліпшення роботи юридичних консультацій колегій адвокатів», інструкція від 26 грудня 1944 р. «Про організацію контролю за якістю роботи адвокатів», директивний лист від 21 квітня 1945 р. «Про контроль за якістю роботи адвокатів, що обслуговують установи, підприємства й організації».
Станом на 1 січня 1945 р. в УРСР налічувалося 1468 адвокатів, з них лише 39 % мали вищу, а 33 % — середню юридичну освіту.
У 1948 р. відповідно до наказу Міністра юстиції УРСР було проведено атестацію адвокатів, доукомплектовано деякі колегії адвокатами з інших областей. Друга атестація адвокатів проводилася у 1952 р.

Вплив на адвокатуру внаслідок зміни політичної ідеології в СРСР з приходом до влади Хрущова

В п’ятдесятих роках минулого століття почала змінюватись позиція законодавця щодо законів, що дискримінують права адвокатів, і було здійснено низку кроків, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Таке ставлення пояснювалось загальною зміною політичної ситуації в країні з приходом до влади М. С. Хрущова.
Загальне керівництво роботою колегій здійснювалося НКЮ СРСР через НКЮ УРСР та управління НКЮ при обласних Радах депутатів трудящих. Положенням про адвокатуру визначалися: структура, завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, порядок прийому та виключення членів колегій, дисциплінарна відповідальність.
Колегії адвокатів визначалися як добровільні фахові об’єднання. Вони існували в усіх областях України. Загальні збори обирали таємним голосуванням строком на два роки президію та ревізійну комісію, розглядали їхні звіти, затверджували штати і кошторис колегії, правила внутрішнього розпорядку. З числа обраних загальними зборами членів президії на засіданні президії відкритим голосуванням обиралися: голова президії, його заступник, секретар.
Президія обласної колегії адвокатів мала такі повноваження: здійснювала прийом у члени колегії та виключення з неї, накладення на адвокатів дисциплінарних стягнень; організовувала юридичні консультації і здійснювала керівництво їхньою діяльністю, призначала завідуючих юридичними консультаціями.
Завідуючий юридичною консультацією керував консультацією, розподіляв справи між адвокатами, визначав розміри оплати за юридичну допомогу, згідно з таксою, здійснював контроль за якістю роботи адвокатів.
Ревізійна комісія проводила систематичні перевірки фінансово-господарської діяльності президії колегії та юридичних консультацій.
Перелік видів юридичної допомоги включав: надання порад, довідок, роз’яснень, складання заяв, скарг та інших документів, участь у судових процесах як захисників обвинувачених, представників відповідачів та інших заінтересованих осіб.
Положення чітко визначало, хто міг займатись адвокатською діяльністю — це право надавалося лише членам колегії адвокатів. Проте в окремих випадках, з дозволу народного комісара юстиції республіки, у місцевостях, де не існувало юридичних консультацій, могли допускатися і не члени колегії.
Змінилися вимоги до осіб, які вступали до колегії: встановлено необхідність вищої юридичної освіти, а для тих, хто закінчив юридичну школу — обов’язковий стаж практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше одного року (без цього стажу вони могли бути прийняті лише стажистами); особи без юридичної освіти повинні були мати стаж судді, прокурора, слідчого або юрисконсульта не менше трьох років.
Виключення адвоката з колегії було можливо у випадках вчинення злочину, вчинків, що ганьблять звання адвоката, порушення правил внутрішнього розпорядку колегії адвокатів. Прийом до складу колегії і виключення з неї здійснювала Президія колегії адвокатів, рішення якої про виключення та відмову у прийомі в члени колегії могли бути оскаржені комісару юстиції республіки, а рішення комісара — наркому юстиції СРСР, рішення якого було остаточним.

Розвиток адвокатури внаслідок прийняття Положення про адвокатуру від 1962 року

У 1952 році в колегіях запроваджено кодифікацію законодавства, затверджено Мін’юстом СРСР Положення про юридичні консультації колегій адвокатів, яке докладно регламентувало організацію та порядок їх роботи. Проте воно було скасовано у квітні 1956 р. з введенням Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для адвокатів.
Значна увага у п’ятдесятих роках була прикута до питань оплати праці адвокатів, яка не змінювалася з кінця тридцятих років. Проводилися за узгодженням з Мін’юстом експерименти з застосуванням різних систем оплати праці адвокатів, зокрема на підставі збереження кваліфікаційних розрядів адвокатів, однак позитивних результатів експериментування не дало. 
У 1957 р. на сесії Верховної Ради СРСР було підкреслено, що адвокати мають допомагати посиленню соціалістичної законності та відправленню правосуддя.
Прийняті на початку 60-х років нові законодавчі акти СРСР та Української РСР потребували змін у правовому статусі адвокатури. У зв’язку з цим було прийнято нове Положення про адвокатуру, яке затвердила Верховна Рада УРСР 25 вересня 1962 р.
В період з 1960 до 1962 рр. союзні республіки, в тому числі й УРСР, приймають нові Положення про адвокатуру.
З ключових питань життя й діяльності колегій адвокатів і адвокатури в цілому держава продовжувала здійснювати жорсткий контроль, незважаючи на те, що колегії мали систему самоврядування, яка включала кілька органів: загальні збори (конференцію) членів колегії адвокатів, президію колегії адвокатів, ревізійну комісію.
У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи в народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження в правовому обслуговуванні підприємств, установ, радгоспів і колгоспів, у яких була відсутня юридична служба.
Конституція СРСР 1977 р. включала статтю, у якій говорилось про адвокатуру (ст. 161), а 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР «Про адвокатуру». Надалі за згоди Міністерства юстиції СРСР виникали, як експеримент, «паралельні» колегії адвокатів, які зміцнили свої позиції і склали конкуренцію «традиційним» колегіям.
Колегії адвокатів створювалися за територіальним принципом та залишилися добровільними об’єднаннями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві і в суді, представництво в цивільних справах у суді й арбітражі, а також надають іншу юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям та колгоспам.
Незмінними залишилися завдання адвокатури, її організаційна структура. Однак, значно посилилася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві та контролі за діяльністю колегій адвокатів. Наприклад, виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих мав право відвести кандидатуру прийнятого нового члена колегії адвокатів, а право виключення з колегії адвокатів надавалося президіям колегій, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і Міністру юстиції України.
Згідно з Положенням найвищим органом були загальні збори членів колегії, яким надавалося право встановлення чисельності колегії, прийняття рішень щодо будь-яких напрямів її діяльності, скасування постанов президії у випадку їх незаконності.
Компетенція президії та ревізійної комісії колегії майже не змінилася. А стосовно прав та обов’язків адвокатів введено новий розділ. Адвокат мав право обирати й бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в обговоренні питань, пов’язаних із діяльністю колегії, одержувати допомогу за тимчасовою непрацездатністю, а також пенсійне забезпечення на загальних засадах. Як і раніше, члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних і громадських установах, організаціях, на підприємствах (крім педагогічної та наукової діяльності).
Адвокатів зобов’язали використовувати всі вказані у законі засоби і способи захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб, яким надавалася правова допомога. Закріплено адвокатську таємницю, в зв’язку з чим адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі в зв’язку з виконанням обов’язків захисника. Адвокату заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого. Закріплено заходи заохочення й дисциплінарну відповідальність адвокатів.
Врешті було позитивно вирішено питання оплати праці адвокатів з коштів, що надходили до юридичної консультації за надання юридичної допомоги.

У Положенні передбачалося, що кошти колегії адвокатів утворювалися з сум, які відраховувалися юридичними консультаціями з надходжень за надану юридичну допомогу. Розмір цих відрахувань встановлювався загальними зборами членів колегії адвокатів, але не міг перевищувати 30 % суми гонорару адвоката, що надходив до юридичної консультації.
1962-1980
Положення про адвокатуру, затверджене Верховною Радою 25 вересня 1962 р., зазнало змін вже у березні 1963 р. Створена замість Міністерства юстиції УРСР 23 березня 1963 р. Юридична комісія при Раді Міністрів УРСР, забезпечувала методичне керівництво роботою обласних колегій адвокатів. Однак у внесених 15 червня 1966 р. до Положення про адвокатуру УРСР змінах і доповненнях було закріплено, що на неї покладалися керівництво та контроль за діяльністю колегій адвокатів. Ця норма існувала і пізніше, коли знову (1970 р.) було відновлено Міністерство юстиції УРСР.
Юридична комісія затверджувала кількісний склад колегій адвокатів, організовувала та проводила вибори керівних органів колегії, затверджувала за погодженням із профспілковими органами правила внутрішнього розпорядку колегій адвокатів, видавала інструкції та інші акти з питань діяльності адвокатури тощо.
Змінювався порядок виборів керівних органів колегії: президія та ревізійна комісія обиралися тепер відкритим голосуванням на загальних зборах строком на два роки, розширювалася компетенція президії колегії адвокатів.
Зазнала змін і система оплати праці адвокатів. Радою Міністрів Української РСР 8 грудня 1965 р. були затверджені нова Інструкція про порядок оплати юридичної допомоги, яка надавалась адвокатами громадянам, підприємствам, установам, радгоспам, колгоспам та ін., і нове Положення про оплату праці адвокатів в Українській РСР. Встановлено гарантований мінімум місячного заробітку адвоката — 75 крб., розмір оплати праці адвоката у містах, віднесених до І групи, становив до 150 крб., а у містах ІІ — ІV груп і в районах — до 140 крб. Додаткові нарахування не могли перевищувати половини встановленого адвокату місячного розміру оплати праці. 
Майже через десять років, 25 квітня 1975 р. було прийняте нове Положення про оплату праці адвокатів. Згідно з цим документом підвищувалася межа місячного заробітку адвоката до 220 крб., дозволялося збільшувати його заробіток (залежно від обсягу виконаної роботи) на 50%, також встановлювався гарантований президією колегії мінімум заробітку адвоката, визначалося, на які цілі витрачається загальний фонд колегії.
В колегіях увага приділялася методичній роботі, підвищенню кваліфікації адвокатів. Працювали школи професійної майстерності, ораторського мистецтва. Цю ж мету забезпечував створений у 1976 р. Громадський науково-дослідний інститут судового захисту та підвищення кваліфікації адвокатів при Київській обласній колегії адвокатів (згодом — Громадський НДІ адвокатури), у якому на громадських засадах працювали відомі адвокати та вчені.
20 квітня 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, у якій передбачалося, що для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Це, вочевидь, потребувало створення нового законодавства про адвокатуру, а тому наступні два роки точилися дискусії з приводу розширення професійних прав і обов’язків адвоката, гарантій його діяльності, дисциплінарної відповідальності.
Важливим етапом розвитку радянської адвокатури стало прийняття першого і єдиного в СРСР Закону «Про адвокатуру в СРСР» 30 листопада 1979 р., який визначав організацію і порядок діяльності адвокатури в СРСР. В Законі були закладені нові положення, які сприяли посиленню адвокатури, розширенню повноважень адвоката. Встановлювалося, що відповідно до нього видаються республіканські положення про адвокатуру, затверджені Верховними Радами союзних республік. Основним завданням адвокатури було визначено надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Адвокатура в СРСР сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, здійсненню правосуддя, дотриманню й зміцненню соціалістичної законності, вихованню громадян в дусі точного й неухильного виконання радянських законів, дбайливого ставлення до народного добра, дотримання дисципліни праці, поваги до прав, честі та гідності інших осіб, до правил соціалістичного співжиття, — наголошувалося в Законі.

Прийом та виключення з колегій адвокатів

Встановлювався такий порядок утворення колегій адвокатів — добровільних об’єднань, що займаються адвокатською діяльністю: колегія адвокатів утворюється за заявою групи засновників, що складається з осіб, які мають вищу юридичну освіту, або за ініціативою виконавчого й розпорядчого органа відповідної Ради народних депутатів. Пропозиція про утворення колегії адвокатів надсилається до Міністерства юстиції союзної республіки, яке за згоди з нею подає її в Раду Міністрів союзної республіки, котра не має обласного поділу, автономної республіки, виконавчий комітет крайової, обласної, міської Ради народних депутатів для затвердження й реєстрації. У союзних республіках, котрі не мають обласного поділу, і в автономних республіках утворюються республіканські колегії адвокатів, у краях і областях — крайові й обласні колегії адвокатів, а у випадках, передбачених Положенням про адвокатуру союзної республіки, — міські колегії адвокатів. За згоди Міністерства юстиції СРСР, коли це необхідно для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям, можуть утворюватися міжтериторіальні та інші колегії адвокатів. Колегії адвокатів є юридичними особами. Вищим органом колегії адвокатів є загальні збори (конференція) членів колегії, її виконавчим органом — президія, контрольно-ревізійним органом — реві-зійна комісія. Президія і ревізійна комісія колегії адвокатів обираються загальними зборами (конференцією) членів колегії адвокатів таємним голосуванням строком на три роки.
Згідно з Законом адвокатом міг бути лише член колегії адвокатів, громадянин СРСР, з вищою юридичною освітою і стажем роботи за спеціальністю юриста не менше двох років. Прийом в члени колегії зазначених осіб міг обумовлюватися проходженням випробувального строку тривалістю до трьох місяців. Особи, які закінчили вищі юридичні навчальні заклади, але не мали стажу роботи за спеціальністю юриста або мали такий стаж менше двох років, могли бути прийняті в колегію адвокатів після проходження стажування в колегії строком від шести місяців до одного року.
Член колегії адвокатів мав право: обирати й бути обраним в органи колегії адвокатів; ставити перед органами колегії адвокатів питання, що стосуються діяльності колегії, вносити пропозиції щодо покращення її роботи і брати участь в їх обговоренні; брати особисту участь у всіх випадках обговорення органами колегії його діяльності або поведінки; вийти зі складу колегії адвокатів. Адвокат вступав як представник або захисник, правомочний представляти права і законні інтереси осіб, які звернулися за юридичною допомогою, у всіх державних і громадських організаціях, в компетенцію яких входить вирішення відповідних питань. Адвоката не можна було допитувати як свідка про обставини, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням ним обов’язків захисника або представника.
Вперше адвокатам було надано право запитувати через юрконсультацію в державних та громадських організаціях довідки, характеристики та інші документи, необхідні для надання юридичної допомоги. Одночасно встановлювався обов’язок цих організацій у визначеному порядку видавати такі документи або їх копії. Ця норма забезпечувала адвокатам можливість збирати докази, що сприяло підвищенню ролі адвоката у захисті прав громадян та представництві їх законних інтересів.
Адвокат був зобов’язаний у своїй діяльності точно й неухильно дотримуватися вимог діючого законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби і способи захисту прав та законних інтересів громадян і організацій, які звернулися
до нього за юридичною допомогою. Адвокат не мав права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, якщо він у даній справі або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь у такій справі як суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також якщо у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не мав права розголошувати відомості, надані йому довірителем у зв’язку з наданням юридичної допомоги.
Для організації роботи адвокатів з надання юридичної допомоги президіями колегій адвокатів в містах та інших населених пунктах створювалися юридичні консультації.

Оплата праці адвокатів

Праця адвокатів оплачувалася з коштів, що надходять до юридичної консультації від громадян і організацій за надану їм юридичну допомогу.
Колегії адвокатів надавали безоплатно юридичну допомогу:
  1. позивачам в судах першої інстанції під час ведення справ про стягнення аліментів та трудових справ;
  2. за позовами колгоспників до колгоспів про оплату праці;
  3. про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з роботою;
  4. про відшкодування шкоди, заподіяної смертю годувальника, що настала у зв’язку з роботою, а також громадянам під час складання заяв про призначення пенсій і допомог;
  5. громадянам щодо скарг на неправильності в списках виборців;
  6. депутатам Рад народних депутатів при консультуванні з питань законодавства, пов’язаних із здійсненням ними депутатських повноважень;
  7. членам товариських судів і добровільних народних дружин з охорони громадського порядку при консультуванні по законодавству у зв’язку з їхньою громадською діяльністю.
Юридична допомога надавалася безоплатно і в інших випадках, передбачених законодавством. Крім того, завідувач юридичної консультації, президія колегії адвокатів, а також орган попереднього слідства, прокурор і суд, в провадженні яких знаходиться справа, могли, виходячи з майнового становища громадянина, звільнити його повністю або частково від оплати юридичної допомоги. При звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги завідувачем юридичної консультації або президією колегії оплата праці адвоката проводилася з коштів колегії. При звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги органом попереднього слідства, прокурором або судом витрати з оплати праці адвоката відносили у встановленому порядку на рахунок держави.
За порушення вимог цього Закону, Положення про адвокатуру союзної республіки й інших актів законодавства Союзу РСР і союзних республік, що регулювали   діяльність   адвокатури,   адвокати   могли   бути   притягнуті   до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарні стягнення застосовувалися прези-дією колегії адвокатів безпосередньо після виявлення проступка, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби адвоката або перебування його у відпустці. Стягнення не могло бути накладене пізніше шести місяців з дня скоєння проступка. Відрахування адвоката з колегіїпроводилося президією колегії адвокатів: за заявою адвоката; за незадовільного результату випробування, обумовленого під час прийому в колегію адвокатів; у випадку -виявленої неможливості виконання адвокатом своїх обов’язків внаслідок недостатньої кваліфікації; за станом здоров’я.
Виключення адвоката з колегії проводилося президією колегії адвокатів у разі систематичного порушення адвокатом внутрішнього трудового розпорядку або несумлінного виконання своїх обов’язків, якщо до адвоката раніше застосовувались заходи дисциплінарного або громадського впливу, у випадку вчинення інших проступків, несумісних з перебуванням в колегії. Відрахування й виключення з колегії адвокатів можна було оскаржити в судовому порядку в місячний строк від дня вручення копії постанови президії колегії про відрахування або виключення.
Кошти колегій адвокатів утворювалися із сум, відрахованих юридичними консультаціями від оплати за надання юридичної допомоги. Розмір відрахувань у фонд колегії встановлювався загальними зборами (конференцією) членів колегії адвокатів, але не міг перевищувати 30 % сум, що надійшли до юридичної консультації. Штати, посадові оклади, фонди заробітної плати та кошториси адміністративно-господарських витрат колегії адвокатів не підлягали реєстрації в фінансових органах. Колегії адвокатів не обкладалися державними і місцевими податками і зборами.

Керівництво адвокатурою

Загальне керівництво колегіями адвокатів здійснювали Ради народних депутатів та їх виконавчі й розпорядчі органи згідно з законодавством, що визначало їх компетенцію як безпосередньо, так і через міністерства юстиції, відділи юстиції виконавчих комітетів крайових, обласних, міських Рад народних депутатів. Права і обов’язки Міністерства юстиції СРСР, міністерств юстиції союзних і автономних республік, відділів юстиції виконавчих комітетів крайових, обласних, міських Рад народних депутатів відносно колегій адвокатів визначали Закон «Про адвокатуру в СРСР», положення про адвокатуру союзних республік та інші нормативні акти Союзу РСР і союзних республік.
Міністерство юстиції СРСР в межах своєї компетенції контролювало дотримання колегіями адвокатів вимог цього Закону, положень про адвокатуру союзних республік, інших актів законодавства Союзу РСР і союзних республік, що регулювали діяльність адвокатури; встановлювало порядок оплати юридичної допомоги і за узгодженням з належними відомствами умови оплати праці адвокатів; видавало інструкції й методичні рекомендації з питань діяльності адвокатури; визначало особливості порядку організації та діяльності міжтериторіальних й інших колегій адвокатів; здійснювало інші повноваження, пов’язані із загальним керівництвом адвокатурою. У випадках невідповідності діючому законодавству рішень загальних зборів (конференції) або постанови президії колегії адвокатів Мі-ністерство юстиції СРСР зупиняло їх дію. У цьому випадку питання могло бути винесене для повторного обговорення, відповідно, на загальні збори (конференцію) або президію колегії адвокатів.
Колегії адвокатів в ході реалізації завдань адвокатури підтримували зв’язки з державними органами й громадськими організаціями, надавали правову допомогу трудовим колективам, депутатам, добровільним народним дружинам, товариським судам та іншим органам громадської самодіяльності, що вели боротьбу з правопорушеннями, брали участь у правовій пропаганді та роз’ясненні законодавства населенню.
Закон СРСР «Про адвокатуру в СРСР» відносив низку питань до компетенції республіканських Положень про адвокатуру. Наприклад, випадки утворення колегій адвокатів в містах, організація й порядок діяльності юридичних консультацій, права й обов’язки завідувача юридичної консультації визначаються Положенням про адвокатуру союзної республіки. Заходи впливу, порядок накладення, зняття й оскарження дисциплінарних стягнень визначаються Положенням про адвокатуру союзної республіки. Порядок обрання і компетенція президії колегії адвокатів та деякі інші питання знайшли своє відображення в новому Положенні про адвокатуру УРСР, затвердженому Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980 p., яке детальніше регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки, розширило види юридичної допомоги громадянам. У ньому зазначалося, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню законності, вихованню громадян у дусі точного й неухильного виконання законів, дбайливого ставлення до народного добра, додержання дисципліни праці, поваги до прав, честі та гідності інших осіб.

Нормативно-правове регулювання діяльності адвокатури

Положення про адвокатуру підкреслило її особливий статус (добровільне об’єднання осіб, які займаються адвокатською діяльністю), встановило порядок формування колегій адвокатів на території республіки. Вони створювалися за заявою групи засновників — громадян чи юридичних осіб; пропозиція про це надсилалася до Міністерства юстиції України, яке в разі згоди подавало її у виконавчий комітет для затвердження і реєстрації.
Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом, який існував і до цього, були створені також обласні та Київська міська колегії адвокатів. У 1980 р. в Україні діяло 25 обласних і одна міська колегії адвокатів, які налічували 4186 осіб. Крім того, законодавством передбачалося, що за згодою Міністерства юстиції можуть діяти міжтериторіальні та інші колегії (наприклад, Ін’юрколегія). Але ця норма мала декларативний характер. У деяких регіонах республіки робилися спроби відкрити «паралельні» колегії адвокатів, але Міністерство юстиції не давало на це згоди і лише на початку 90-х років було створено ще одну колегію в Київській області поряд з існуючою.
Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів. У Положенні відновлено норму, згідно з якою президія обиралася шляхом таємного голосування, що відповідало демократичним основам організації адвокатури й забезпечувало свободу волевиявлення адвокатів. У Положенні вказано, що президія має широкі повноваження, а її діяльність будується на основі колективності керівництва, гласності, регулярної звітності перед членами колегії, широкого залучення адвокатів до роботи президії.
З метою зміцнення кадрів і поліпшення якості їхньої роботи в ст. 15 Положення передбачено вищі вимоги до осіб, які приймаються в члени колегії адвокатів: ці громадяни повинні мати вищу юридичну освіту й стаж роботи за спеціальністю юриста не менш як два роки.
Новим є також і правило, за яким прийому може передувати проходження випробувального строку тривалістю до трьох місяців. І якщо результат випробування виявиться незадовільним, президія колегії виносить рішення про відрахування претендента.
Як зазначалося, випускників юридичних вузів, які не мали належного стажу практичної роботи за спеціальністю юриста, приймали в колегію лише після успішного проходження стажування. Керівництво роботою стажерів і контроль за їхньою підготовкою до самостійної діяльності здійснювала президія колегії адвокатів.
Положення конкретизувало й розширило перелік прав та обов’язків адвокатів при наданні ними юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Керівництво адвокатурою 1980-1990 років

У містах та інших населених пунктах створювалися юридичні консультації, кількість працюючих там адвокатів визначалася президією колегії за погодженням із відділом юстиції, який також повинен був дати згоду на призначення того чи іншого адвоката на посаду завідуючого юридичною консультацією. 
Положення про адвокатуру УРСР встановлювало її стосунки з державними та громадськими організаціями: керівництво колегіями адвокатів повинні здійснювати Ради народних депутатів, їхні виконавчі та розпорядчі органи, згідно з законодавством, яке визначає їхню компетенцію, як безпосередньо, так і через республіканське Міністерство юстиції та відповідні відділи юстиції виконкомів обласних, Київської міської Рад народних депутатів. Як і раніше, передбачалися досить широкі можливості втручання в діяльність адвокатури. Так, за Положенням, республіканське Міністерство юстиції й відділи юстиції обласних, Київської міської Рад народних депутатів у межах своєї компетенції контролювали додержання колегіями адвокатів вимог законодавства щодо діяльності адвокатури; встановлювали порядок надання юридичної допомоги громадянам та організаціям; сприяли створенню умов для якнайповнішого використання адвокатами наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов’язків; узагальнювали практику роботи колегій адвокатів і здійснювали інші повноваження, пов’язані з загальним керівництвом адвокатурою республіки.
Міністерство юстиції УРСР також отримувало від президій колегій повідомлення про діяльність колегій адвокатів, визначало порядок стажування в колегіях, розглядало скарги на постанови президії колегії, якщо допущено порушення чинного законодавства.
Міністерству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішення загальних зборів чи постанови президії колегії адвокатів у випадку невідповідності їх діючому законодавству.
Таким чином, законодавчо колегіям адвокатів надалося самоуправління, можливість самостійного вирішення організаційних питань, здійснення керівництва та контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водночас перелічені вище повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями адвокатів свідчать про значний контроль за адвокатурою з боку держави.
Період 80-х років відзначився появою кооперативного руху в СРСР. З’явилися також і юридичні кооперативи, котрі надавали правову допомогу юридичним і фізичним особам. Отже, встановлювана десятиліттями монополія колегій адвокатів на правову допомогу стала тепер суттєво обмеженою. Ще більшу конкуренцію адвокатам склали юристи-підприємці, котрі, згідно з законом «Про підприємництво», розпочали у 1991 р. надавати правову допомогу фізичним і юридичним особам.

Історія створення Cпілки адвокатів України

Наприкінці 80-х років адвокати ставили питання про надання самостійності (в межах колегій адвокатів) юридичним консультаціям, а також пропонували надати їм статус юридичної особи. Наприклад, першою такою консультацією в Одеській колегії адвокатів стала «Полонський і партнери».
Адвокати прагнули, починаючи з виникнення інституту адвокатури у ХІХ столітті, до об’єднання. Історії відомо створення Спілок адвокатів у ХІХ–ХХ ст.
Спілка адвокатів України як незалежна громадська організація адвокатів України була створена за ініціативою адвокатів, котрі прагнули об’єднання на професійному рівні, досягнення адвокатурою України незалежності, розвитку демократичних засад адвокатської діяльності, участі адвокатів у розбудові правової держави, створення надійних гарантій адвокатської діяльності, захисту соціальних і професійних прав адвокатів.
Після створення у 1989 р. Союзу адвокатів СРСР ініціатива створення Союзу адвокатів України була підтримана майже всіма колегіями адвокатів 17 грудня 1989 р. на розширеному засіданні Вченої Ради Київського ГНДІ адвокатури.
Ініціативна група зі створення Спілки адвокатів України, а згодом Оргкомітет з підготовки Установчого з’їзду САУ, підготували у дуже стислий термін установчі документи і надіслали їх для обговорення у колегії адвокатів.
У процесі обговорення Статуту САУ в травні-червні 1990 р. адвокати висловлювали побажання мати українську спілку адвокатів, говорили про створення механізму виходу з підпорядкування Мін’юсту, про неприпустимість керівних функцій Спілки щодо колегій, про створення Координаційної Ради голів президій колегій адвокатів, Адвокатського фонду при САУ тощо.
20-22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся Установчий з’їзд адвокатів, на якому була утворена Спілка адвокатів України — незалежна, самоврядна організація, метою якої стало об’єднання зусиль адвокатів республіки для формування демократичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків адвокатів.
Делегати пропонували створення надійної організаційної структури адвокатури, яка б відповідала сучасності, закріплення на законодавчому рівні незалежності та самоврядності адвокатури, широких професійних прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності.
З’їзд прийняв рішення про необхідність відновлення в Україні індивідуальної адвокатської практики та розробку і внесення до Верховної Ради, користуючись правом законодавчої ініціативи, яку тоді мала Спілка, Закону «Про адвокатуру».
До складу обраного Установчим з’їздом правління САУ увійшли представники 22 колегій адвокатів, а згодом всі області України, АР Крим, міста Київ та Севастополь утворили відділення САУ.
Делегати Установчого з’їзду прийняли ряд звернень. В одному з них — до адвокатів світу — зокрема, наголошувалось, що, діючи в межах тоталітарної системи, адвокатура Української РСР, на жаль, не завжди здійснювала специфічну -функцію соціального контролю за правильним застосуванням прав та свобод громадян, які порушувалися державою. Нині виникла реальна можливість для виконання завдань адвокатури, консолідації з прогресивними течіями та рухами усіх країн світу. Сама по собі гуманність і благородність адвокатської професії зобов’язує всіх адвокатів зробити все можливе для пропаганди ідей миру, добра, довір’я, співробітництва, взаємної поваги, з тим, щоб законні права та інтереси громадян завжди були під надійним захистом Закону та Держави.
Адвокати із США, Канади, Аргентини, Польщі, присутні на Установчому з’їзді, стали почесними членами Спілки адвокатів України. Спілка адвокатів України сприяє становленню української адвокатури відповідно до міжнародних стандартів, підвищенню іміджу її у суспільстві та світі, привертає увагу до проблем адвокатської діяльності і пропонує шляхи їх вирішення, бере активну участь у розробці українського законодавства, представляє думку адвокатів у комітетах Верховної Ради, комісіях з судово-правової реформи, науково-методичних комісіях Верховного Суду, міністерств і відомств, активно захищає професійні права адвокатів і їх законні інтереси. Спілка адвокатів України визнана міжнародною спільнотою, залучається до виконання багатьох важливих міжнародних програм, прийнята асоційованим членом до ССВЕ — Ради адвокатур та правничих товариств Європи, а також до інших впливових міжнародних організацій.

Розуміючи гостроту проблеми реформування адвокатури Спілка адвокатів першочерговим завданням поставила необхідність прийняття республіканського Закону про адвокатуру. Найголовнішим вбачалося законодавче закріплення незалежності, самостійності, самоврядування адвокатури, демократична організація адвокатури, забезпечення її високопрофесійності, захист професійних прав та соціальних інтересів адвокатів, гарантії адвокатської діяльності.

Підготовка, прийняття та введення в дію Закон України «Про адвокатуру» 1991 року

На виконання рішень Установчого з’їзду адвокатів 1990 р. правління Спілки утворило комісію, яка розпочала роботу над проектом першого в Україні Закону про адвокатуру. Наприкінці 1990 року концепція закону «Про адвокатуру України» і його перший варіант були підготовлені членами комісії. А в січні 1991 р. почалося обговорення принципово нової концепції Закону.
Згідно з концепцією допускалося існування різних форм адвокатських об’єднань, вибір яких для кожного адвоката був вільним, відновлювалася приватна адвокатська діяльність, право на адвокатську діяльність підтверджувалося на підставі професійних іспитів спеціальним документом, який видавала утворювана винятково з числа адвокатів кваліфікаційна комісія адвокатури.
Вперше запропоновано гарантії незалежності адвоката: заборона допиту його і працівників адвокатського об’єднання з питань, що становлять адвокатську таємницю, вилучення документів, пов’язаних з виконанням адвокатом доручення, не дозволялося втручання в його професійну діяльність, заборонялося прослуховування телефонів адвоката, застосування інших форм спостереження за ним, заборонявся огляд будь-ким адвокатських документів. Важливою гарантією адвокатської діяльності, її незалежності пропонувалося встановлення заборони суду постановляти окрему ухвалу стосовно процесуальних дій і правової позиції адвоката, встановлювався перелік документів та інформації, яка складала адвокатську таємницю тощо.
Передбачалися досить широкі професійні права адвоката. Наприклад, скасування спеціального дозволу на побачення з підзахисним, а органи, які утримують обвинувачених, підсудних, зобов’язані забезпечити безперешкодну реалізацію цього права.
Адвокатура звільнялася від загального керівництва Міністерства юстиції, інших державних органів, які лише мали сприяти адвокатурі в реалізації її завдань, подавати допомогу в одержанні приміщень, засобів зв’язку, матеріально-технічного постачання для здійснення адвокатами професійної діяльності.
Надання безоплатної правової допомоги автори вбачали у створенні спеціальних юридичних консультацій при відділеннях Спілки адвокатів для її надання за рахунок держави або безкоштовно, а також за рахунок адвокатських фондів, благодійного фонду Спілки адвокатів України.
Пропонувалося вирішення питання звільнення від оподаткування адвокатської діяльності.
Новели стосувалися і обов’язків адвоката, зокрема нерозголошення адвокатської таємниці, виконання правил адвокатської етики, обов’язкового підвищення кваліфікації один раз на три роки.
Питання укладення договору між адвокатом і особою, яка зверталася за юридичною допомогою, також підлягали врегулюванню. В законопроекті встановлювалися основні вимоги до договору, наслідки його невиконання або неналежного виконання.
Концепція і законопроект були детально обговорені спілчанами і після тривалої дискусії, що точилася поміж адвокатами, правління САУ затвердило ці документи. Підготовлений нею проект Закону «Про адвокатуру» Спілка адвокатів України внесла, користуючись своїм правом законодавчої ініціативи, на розгляд Верховної Ради України. Концепцію Закону «Про адвокатуру», яка в цілому була сприйнята народними депутатами позитивно, доповіла на спільному засіданні декількох ко-місій Верховної Ради Ук р а ї н и віце-президент САУ Т. В. Варфоломеєва.
У 1992 р. основні положення цієї Концепції, за пропозицією САУ, були включені в затверджену Верховною Радою України Концепцію судово-правової реформи в Україні. В ній зазначалося, що реформа повинна привести судову систему, а також всі галузі права у відповідність із соціально-економічними та політичними змінами, що відбулись у суспільстві. Підкреслювалося, що інститут адвокатури є самостійною структурою з надання юридичної допомоги фізичним і юридичним особам; закріплювалися гарантії самостійності адвоката, розширювалися його професійні та соціальні права і посилювалася відповідальність за якість роботи.
Міністерство юстиції України також розробило проект Закону про адвокатуру, який був поданий до Верховної Ради через Кабінет Міністрів України. В цьому законопроекті було фактично повторене застаріле на той час Положення про адвокатуру Української РСР, побудоване на Законі СРСР «Про адвокатуру в СРСР», передбачалося подальше існування колегій адвокатів як єдиної форми адвокатських об’єднань.
Висловлювалися пропозиції відкликати з Верховної Ради проект, поданий Спілкою адвокатів України, і він майже рік пролежав у Комісії Верховної Ради з питань законодавства і законності без будь-якого руху. Врешті, завдяки зусиллям Спілки адвокатів, демократично налаштованим адвокатам, народним депутатам, широкому обговоренню законопроекту в засобах масової інформації, на робочих зустрічах з адвокатами інших країн було запропоновано об’єднати два законопроекти і на їх основі розробити єдиний проект закону про адвокатуру. У грудні 1991 р. була створена робоча група з числа народних депутатів, науковців, адвокатів, представників Спілки адвокатів України і Міністерства юстиції. Серйозні, дуже гострі дискусії проходили протягом декількох місяців між членами робочої групи майже з кожно го положення майбутнього Закону.
Найбільші суперечки викликали положення щодо кваліфікаційних комісій. Виникали пропозиції про створення їх при Мін’юсті, при Спілці адвокатів України або при юридичних вузах. Врешті-решт був знайдений варіант, який зараз міститься в Законі «Про адвокатуру». Було вирішено, що для надання офіційного статусу комісіям, які надавали право на заняття певним видом діяльності, вони є незалежними інституціями, але створювана для розгляду скарг на рішення регіональних комісій Вища кваліфікаційна комісія адвокатури все ж має підпорядковуватися державному органу — Кабінету Міністрів України. Однак ця норма не була ретельно сформульована, що тривалий час не давало можливості зареєструвати ВККА і надати їй статусу юридичної особи. До речі, міжнародні експерти розцінили приналежність ВККА до державної інституції порушенням принципу незалежності адвокатури.
Критиці були піддані спроби знову ввести державний контроль щодо адвокатури. Зусиллями більшості членів робочої групи в законопроекті було закріплено принципи самоврядування, колегіальності, незалежності і самостійності адвокатів.
Автори законопроекту запропонували надати всім, хто займається юридичною практикою, єдиний статус адвоката і припинити юридичну підприємницьку діяльність, але ця пропозиція не знайшла підтримки у народних депутатів. Лише у постанові «Про порядок введення в дію Закону України “Про адвокатуру”» зазначалося, що члени колегій адвокатів та особи, які мають ліцензію на здійснення юридичної практики чи працюють за ліцензіями, виданими підприємцям — юридичним особам, свідоцтва видаються без складання кваліфікаційних іспитів. В основу майбутнього закону про адвокатуру було все ж таки покладено проект, поданий Спілкою адвокатів.
При розгляді законопроекту «Про адвокатуру» народні депутати піддали критиці більшість статей законопроекту. Наприклад, знайшлися прихильники ідеї про звільнення від кваліфікаційних іспитів слідчих, суддів, прокурорів. Пропонували народні депутати уникнути терміну «незалежна» щодо адвокатури. Деякі народні депутати наполягали на перевірці рівня професійних знань шляхом встановлення іспиту для всіх, хто був членом колегії на момент прийняття закону. Представники Спілки доклали чимало зусиль, аби переконати у недоцільності складання іспитів діючими адвокатами. На жаль, не знайшли підтримки пропозиції САУ про звільнення адвокатури від оподаткування. Парламентарі не взяли до уваги аргумен-тів спілчан про те, що сума оподаткування ляже на плечі громадян, котрим надаватиметься правова допомога, вартість якої значно зросте.
Законопроект «Про адвокатуру» був направлений на третє читання через неприйняття лише однієї статті — про професійні права адвоката, адже певна частина депутатів наполягали на обмеженні прав адвоката на збирання доказової інформації, на виключенні його права звертатися за висновками до експерта, на неприпустимості побачення з підозрюваним і обвинуваченим до першого допиту тощо.
Однак 19 грудня 1992 р. Закон України «Про адвокатуру» був прийнятий і введений у дію з 1 лютого 1993 р.
За ініціативою делегатів V З’їзду Спілки адвокатів України про встановлення професійного свята адвокатів, дата прийняття Закону «Про адвокатуру» — 19 грудня, стала професійним святом — Днем адвокатури, згідно з Указом Президента України від 2 грудня 2002 р.
Певна частина норм Закону «Про адвокатуру» з’явилася в ньому шляхом компромісу, ціною якого було прийняття закону. Очевидно було, що Закон потребував уточнень, конкретизації окремих його норм, і деякі його недоліки з часом справді стали даватися взнаки. Вже у 1993 р. Спілка адвокатів України звернулася до Президента України з пропозиціями про внесення змін і доповнень до Закону України «Про адвокатуру». Втім, не отримавши позитивних результатів, вона й досі систематично ініціює вкрай необхідне оновлення цього Закону.
Прийняття Закону «Про адвокатуру» було важливою подією, свідченням демократичного розвитку держави. Міжнародні юридичні організації неодноразово підкреслювали, що Закон увібрав найкращі світові традиції адвокатури, а його текст, за оцінками експертів, є досить прогресивним і побудованим з урахуванням міжнародних стандартів.
Міжнародні експерти тоді писали: «Перш за все ми констатуємо, що Закон у першій статті закріплює свободу індивідуальної або колективної професійної діяльності адвокатів України. Ця нова свобода має призвести до розвитку різноманітних адвокатських контор і таким чином поліпшить доступ усіх громадян і юридичних осіб до правової інформації. У ст. 3 Закон створює умови для адвокатів вільно об’єднуватися з іншими адвокатами у колегії, фірми та інші адвокатські об’єднання. Підтверджено самостійність цих об’єднань, які виступають гарантом побудови в Україні правової системи на зразок великих демократичних держав».

Набуття статусу адвоката за Законом України «Про адвокатуру» 1991 року 

Набуття статусу адвоката було врегульовано Законом України «Про адвокатуру» 1991 р. Особа, яка бажала стати адвокатом, мала відповідати таким вимогам: громадянство України, вища юридична освіта, стаж роботи за фахом, підтвердження належного рівня знань шляхом складання кваліфікаційного іспиту, наявність свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, прийняття Присяги адвоката України. Однак, 16 листопада 2006 р. редакція ч. 1 ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» була змінена наступним чином: «Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України».
Питання стосовно громадянства України до внесення зазначених змін вирішувалося однозначно: згідно з чинним тоді законодавством, ніхто інший, крім громадян України, не міг займатися адвокатською діяльністю. Тепер вимога щодо громадянства України вилучена із Закону, отже, адвокатом може стати громадянин будь-якої країни, але за наявності всіх вимог, зазначених у новій редакції ст. 2 Закону України «Про адвокатуру».
Однією з умов набуття статусу адвоката є вища юридична освіта у особи, яка має намір стати адвокатом. При цьому слід відрізняти встановлені Законом України «Про вищу освіту» освітні рівні: неповна вища освіта (молодший спеціаліст), базова вища освіта (бакалавр), повна вища освіта (спеціаліст, магістр). Для отримання статусу адвоката особі необхідно мати диплом України державного зразка про отримання повної вищої освіти (спеціаліст, магістр). Вищий навчальний заклад України має право видавати документ про вищу юридичну освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму (спеціальності «Правознавство» або «Правоохоронна діяльність»), що підтверджується видачею вузу відповідного сертифіката.
Іноземні громадяни або громадяни України, котрі закінчили зарубіжні навчальні заклади, підтверджують наявність вищої освіти дипломом іншої країни відповідно до міжнародних договорів України. Власник іноземного диплома про вищу освіту повинен пройти в Україні через нострифікацію — визнання документа про зарубіжну освіту на рівні з дипломом вітчизняного вузу. Нострифікацію здійснює Міністерство освіти і науки України.
При вирішенні питання щодо наявності відповідного стажу у особи, яка має намір стати адвокатом, слід визначати, чи є у неї дворічний стаж роботи у галузі права (у редакції цієї статті до 16 листопада 2006 р. йшлося про стаж роботи за спеціальністю юриста). Стажем роботи в галузі права має вважатися перебування особи на посадах, що вимагають наявності юридичної освіти. Втім, слід зазначити, що Вища кваліфікаційна комісія адвокатури у 2004-2005 рр. прийняла низку роз’яснень стосовно стажу роботу, необхідного для отримання статусу адвоката.
У роз’ясненні від 3 вересня 2004 р. № ІV/6-5-6 «Про можливість зарахування до стажу роботи за спеціальністю юриста для складання кваліфікаційних іспитів перебування на посаді державного виконавця»наголошувалося:
«Згідно з ч. 7 п. 4 Порядку складання кваліфікаційних іспитів у регіональних КДКА, затвердженого Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури України при Кабінеті Міністрів України, протокол від 1 жовтня 1999 р. № 6/2 зі змінами, внесеними протоколом від 23 квітня 2004 р. № 4/3-2, у стаж роботи за спеціальністю юриста включаються перебування на посадах судді, прокурора, слідчого, юрисконсульта, нотаріуса, а також інших посадах, котрі відповідно до кваліфікаційних вимог потребують наявності вищої юридичної освіти як підстави для заняття такої посади. Цей стаж набувається після здобуття вищої юридичної освіти з присвоєнням кваліфікації не нижче бакалавра. Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України “Про державну виконавчу службу”, державним виконавцем може бути громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов’язки.
Як видно, закон, яким визначено статус державного виконавця, не вимагає для заняття такої посади вищої юридичної освіти, як це передбачено для набуття статусу адвоката відповідно до ст. 2 Закону України “Про адвокатуру”, а тому перебування на цих посадах не повинно враховуватися як стаж роботи за спеціальністю юриста, що необхідний для складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
При цьому ВККА виходить ще й з того, що для інших посад в системі виконавчої служби Закон України “Про державну виконавчу службу” передбачає необхідність саме вищої юридичної освіти. Так, відповідно до ч. 2 ст. 8 цього Закону, встановлено, що на певні посади в органах ДВС призначається громадянин, який проживає постійно на території України не менше п’яти років, з вищою юридичною освітою та зі стажем юридичної роботи не менше ніж три роки. ВККА вважає, що особи, які на підтвердження стажу роботи за спеціальністю юриста, необхідного для складання кваліфікаційних іспитів для отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, надають дані про обіймання ними посад державного виконавця у системі державної виконавчої служби, не повинні допускатися до складання кваліфікаційних іспитів».
У роз’ясненні ВККА від 18 лютого 2005 р. № ІV/9-2-2 «Про неможливість зарахування у стаж роботи за спеціальністю юриста, необхідного для складання кваліфікаційних іспитів, строку служби на оперативно-розшуковій роботі» йшлося про таке:
«Правовий статус, функції і соціальний захист працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, встановлені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. № 2135-XІІ. При цьому, згідно зі ст. 1 цього Закону, завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб і груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. Суть оперативно-розшукової діяльності полягає у системі гласних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Згідно зі ст. 5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами: Міністерства внутрішніх справ України — кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, судовою міліцією; Служби безпеки України — розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; Державної прикордонної служби України — розвідувальним органом спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічними; Управління державної охорони — підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об’єктів, щодо яких здійснюється державна охорона; органів Державної податкової служби — оперативними підрозділами податкової міліції; органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативними підрозділами; розвідувального органу Міністерства оборони України — оперативними, оперативно-технічними, власної безпеки. Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється. Аналіз цих норм свідчить, що оперативно-розшукова діяльність є прикладною до власне правової діяльності, що властива для таких посад, як юрист, прокурор, суддя та ін.
За таких обставин, на думку Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, період служби на посадах слідчого, здійснення оперативно-розшукової діяльності не повинен зараховуватися у стаж роботи за спеціальністю юриста, що дає право складати кваліфікаційні іспити для отримання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю».
Вища кваліфікаційна комісія у роз’ясненні від 18 лютого 2005 р. № ІV/9-2-1 «Про можливість зарахування у стаж роботи за спеціальністю юриста, необхідного для складання кваліфікаційних іспитів, терміну індивідуальної підприємницької юридичної практики» підкреслила: «Згідно з ч. 7 п. 4 Порядку складання кваліфікаційних іспитів у КДКА, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України від 1 жовтня 1999 р. № 6/2 зі змінами, внесеними рішенням від 23 квітня 2004 р. № 4/3-2, у стаж роботи за спеціальністю юриста, необхідний для складання кваліфікаційних іспитів, включається перебування на посадах судді, прокурора, слідчого, юрисконсульта, нотаріуса, а також інших посадах, які відповідно до кваліфікаційних вимог потребують наявності вищої юридичної освіти, як підстави для заняття такої посади. Цей стаж набувається після здобуття вищої юридичної освіти з присвоєнням кваліфікації не нижче бакалавра.
Згідно зі ст. 1 Закону України “Про підприємництво”, який діяв до 1 січня 2004 р. передбачено: підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Згідно зі ст. 42 Господарського код е ксу Ук р а ї н и передбачено: підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому жоден з чинних законів на сьогодні не визначає ні кваліфікаційних вимог до юристів-підприємців, ні можливостей для аналізу їхньої діяльності в галузі права. Сам по собі факт отримання такими особами статусу суб’єкта підприємниць-кої діяльності і реєстрація в податкових органах як платників податку з доходів, які вони одержують, є недостатнім для зарахування їм періоду такої практики до стажу роботи за спеціальністю юриста, необхідного для складання кваліфікаційних іспитів. Із суті ст. 2 Закону України “Про адвокатуру” випливає, що це має бути постійна робота, зайняття ж підприємницькою юридичною практикою цього не вимагає; Порядок складання кваліфікаційних іспитів передбачає, що до такого стажу може зараховуватися перебування на посадах, що відповідно до кваліфікаційних вимог потребують саме вищої юридичної освіти, а підприємницька юридична практика таких кваліфікаційних вимог не пред’являє; крім того передбачено, що такий стаж роботи набувається після здобуття вищої юридичної освіти з присвоєнням кваліфікації не нижче “бакалавр”.
Оскільки підприємницька юридична практика є практикою на свій особистий ризик, не вимагає від осіб, які займаються нею, вищої юридичної освіти і не є “посадою”, то особи, які на підтвердження стажу роботи за спеціальністю юриста, необхідного для складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, надають дані про заняття ними індивідуальною підприємницькою юридичною практикою, як правило, не повинні -допускатися до складання кваліфікаційних іспитів.
Разом із тим, за наявності достатніх і об’єктивних даних про те, що індивідуальна підприємницька юридична практика особи була постійною, і така  особа надала комісії підтвердження сплати нею податків саме за таку практику, правові документи, досьє по справах, які підтверджували б, що особа дійсно протягом задекларованого нею терміну професійно і постійно здійснювала цей вид професійної практики, можливо зарахувати такий стаж до строку, що дає право на складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю».
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури вважає за можливе перебування на посаді помічника адвоката особи, яка має лише базову вищу юридичну освіту (бакалавр). Така позиція ВККА не відповідає вимогам ч. 1 ст. 8 Закону «Про адвокатуру», де зазначено, що адвокат може мати помічника з числа осіб, які мають вищу, а не базову юридичну освіту. Саме вища (а не базова) освіта названа як вимога до адвоката як у старій, так і в новій редакції ч. 1 ст. 2 Закону «Про адвокатуру».
У роз’ясненні ВККА від 18 лютого 2005 р. № ІV/9-2-6 «Про можливість укладення контракту на виконання обов’язків помічника адвоката з особами, які мають вищу юридичну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр» за спеціальністю «правознавство» йдеться про наступне: «Відповідно до ст. 8 Закону Ук р а ї н и від 19 грудня 1992 р. № 2887- XІІ «Про адвокатуру», передбачено, що адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про вищу освіту», передбачено, що бакалавр — це освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.
Отже, освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр» є показником здобуття особою базової вищої освіти. Крім цього, п. 4 Порядку складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України від 1 жовтня 1999 р. № 6/2 зі змінами, внесеними рішенням Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури від 23 квітня 2004 р. № 4/3-2, передбачено: у стаж роботи за спеціальністю юриста включаються перебування на посадах судді, прокурора, слід-чого, юрисконсульта, нотаріуса, а також інших посадах, які, відповідно до кваліфікаційних вимог, потребують наявності вищої юридичної освіти як підстави для заняття такої посади. Цей стаж набувається після здобуття вищої юридичної освіти з присвоєнням освітньо-кваліфікаційного рівня не нижче бакалавра. З огляду на це, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури вважає, що адвокатські об’єднання та адвокати можуть укладати контракти на виконання обов’язків помічника адвоката з особами, які мають вищу юридичну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр» за спеціальністю (напрямом) «правознавство».
Слід зазначити, що в даному роз’ясненні ВККА обмежується право тих юристів, які мають спеціальність «правоохоронна діяльність», котра разом зі спеціальністю «правознавство» віднесена до напряму «Право».
Ст. 2 Закону «Про адвокатуру» доповнена новою вимогою до претендентів на отримання статусу адвоката, внесеною Законом від 16 листопада 2006 р., — володіння державною мовою. Швидше за все, це має бути кваліфікаційний іспит з української мови, що потребує доповнення програми складання кваліфікаційних іспитів екзаменом з української мови, в тому числі, української правничої мови. Втім, у Законі володіння мовою і складання кваліфікаційного іспиту не пов’язані між собою і вживаються як окремі вимоги до претендента. Отже, має бути передбачений механізм перевірки знань української мови у особи, яка прагне стати адвокатом.
Особа, яка відповідає перерахованим вище вимогам (освіта, робота за фахом, стаж такої роботи, володіння державною мовою), може бути допущена до складання кваліфікаційних іспитів. Задля цього до атестаційної палати -кваліфікаційно-дисциплінарної комісії подаються: заява, нотаріально засвідчена копія диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менш як два роки та документ про місце роботи і посаду на момент подання заяви. Атестаційна палата може в разі потреби витребувати й інші документи для вирішення питання про допуск чи відмову у допуску до складання кваліфікаційних іспитів.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури затвердила Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, який визначає правила прийому і вивчення документів від заявників, процедуру засідання атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії під час складання кваліфікаційних іспитів, порядок голосування і оголошення рішення атестаційної палати, інші питання. В ньому, зокрема, встановлюється, що голова комісії, або його заступники перевіряють достовірність поданих документів: чи посвідчено копію диплома нотаріусом, а документи про стаж — керівником організації, в якій працював заявник. При необхідності проводиться додаткова перевірка представлених документів щодо освіти, трудової діяльності, судимості працівника, його громадянства, про місце роботи та посади на час подачі заяви, місце реєстрації мешкання. Відповідальність за достовірність поданих документів несе заявник. Голова КДКА несе особисту відповідальність за повноту і об’єктивність перевірки документів і за наявності сумнівів щодо достовірності і повноти поданих документів передає свій висновок на розгляд Палати, яка приймає остаточне рішення.
У прийнятому ВККА Порядку складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури роз’яснюється, що «документом, який підтверджує наявність вищої юридичної освіти слід вважати диплом вищого навчального закладу 3-4 ступеня акредитації за спеціальністю  «правознавство», з присвоєнням кваліфікації «спеціаліст», «магістр». У стаж роботи за спеціальністю юриста включаються перебування на посадах судді, прокурора, слідчого, юрисконсульта, нотаріуса, а також інших посадах, які відповідно до кваліфікаційних вимог потребують наявності вищої юридичної освіти, як підстави для заняття такої посади. Цей стаж набувається після здобуття вищої юридичної освіти з присвоєнням кваліфікації не нижче бакалавра, факт здобуття якої підтверджується відповідним дипломом. У випадку сумнівів щодо акредитації навчального закладу, в якому здобував вищу юридичну освіту заявник, або щодо набуття ним стажу роботи за спеціальністю юриста, голова комісії   (палати)   має   звернутися   до   відповідних   установ   за   належними підтвердженнями. В усіх сумнівних випадках КДКА мають звертатися до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури для отримання відповідних роз’яснень».
Роз’яснення ВККА з приводу того, що «заява подається за місцем реєстрації місця проживання заявника», а «складання кваліфікаційних іспитів не за місцем реєстрації заявника дозволяється лише за рішенням ВККА», було спростоване рі-шенням Шевченківського суду м. Києва.
Згідно з Порядком складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури подані документи реєструються секретарем Палати у журналі реєстрації заяв. Претенденту видається під розписку Програма складання кваліфікаційних іспитів, затверджена ВККА, з умовою, щоб на підготовку до іспиту заявник мав не менше 30 діб. На прохання заявника цей термін може бути скорочено. Програма іспитів видається заявнику після сплати на рахунок Комісії суми одноразового внеску, встановленого ВККА на організаційно-технічне забезпечення діяльності КДКА. Заявник може звернутися до ВККА з проханням про зменшення розміру оплати за складання кваліфікаційних іспитів або про звільнення його від такої оплати. У цій ситуації питання про допуск до іспитів вирішується Комісією після отримання рішення ВККА.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в рішенні № V/ 1-50 від 8 лютого 2008 р. з приводу твердження скаржника про відсутність нормативних актів щодо плати за кваліфікаційний іспит роз’яснила, що скаржником вносилася плата не за складання кваліфікаційного іспиту, а одноразовий внесок на організаційно-технічне забезпечення діяльності КДКА, що передбачено п. 5 Порядку складання кваліфікаційних іспитів у регіональних КДКА, затвердженого ВККА рішенням № 6/2 від 1 жовтня 1999 р. з наступними змінами.
Одержані документи атестаційна палата розглядає протягом місяця з дня надходження. За результатами розгляду заяви та зазначених документів, атестаційна палата приймає рішення: про допуск заявника до кваліфікаційних іспитів або про витребування додаткових документів чи про відмову в допуску до кваліфікаційних іспитів (п. 29 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури в редакції Указу Президента № 1240/99 від 30 вересня 1999 р.).
Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури встановлює детальну процедуру розгляду заяв Палатою. Зокрема зазначається, що засідання атестаційної Палати, яка розглядає заяву є повноважним, коли на ньому присутні не менше 2/3 членів Палати (вісім і більше членів Палати). У засіданні дозволяється брати участь членам Дисциплінарної палати, іншим особам, вказаним в Положенні про КДКА, з дорадчим голосом і з дозволу Палати. Всі члени Палати обов’язково ознайом-люються з документами, поданими заявником, можуть ставити запитання щодо його освіти, трудової діяльності, місця фактичного проживання, мотивів, що спонукали його займатись адвокатською діяльністю, намірів щодо можливої спеціалізації, організаційної форми майбутньої адвокатської діяльності тощо. ВККА підкреслює, що «з’ясування цих питань не є кваліфікаційним іспитом і передує прийняттю Палатою рішення про допуск до складання кваліфікаційного іспиту, або відмові у такому допуску».
Порядком передбачено, що Головуючий представляє заявнику всіх членів Палати і роз’яснює йому право їх відводу (усно чи письмово), що заявник підтверджує особистим підписом. Член Палати має право заявити самовідвід. Відвід (самовідвід) задовольняється, якщо за нього проголосувала більшість членів Палати, присутніх на засіданні, або при рівності голосів. Якщо відвід (самовідвід) заявлено декільком членам Палати, що позбавляє можливості розглянути заяву у правомочному складі, та у випадку відводу всьому складу Палати, матеріали заявника надсилаються голові ВККА, який має вирішити питання про направлення їх для розгляду іншою регіональною комісією.
Як зазначено у Порядку, рішення про допуск заявника до складання кваліфікаційних іспитів або відмову у допуску приймаються більшістю членів Палати (не менше шести голосів «за» або «проти»). Відмова у допуску до складання кваліфікаційних іспитів можлива при виявленні перешкод для заняття адвокатською діяльністю, передбачених Законом України «Про адвокатуру». Рішення про відмову у допуску до складання кваліфікаційного іспиту видається заявнику у триденний строк і в місячний термін може бути оскаржено до ВККА або до суду. Після допуску заявника до складання кваліфікаційних іспитів головуючий пропонує Заявнику один з білетів письмового іспиту, що складається першим.
ВККА звертає увагу на те, що кваліфікаційні іспити — це перевірка теоретичних і практичних знань заявника в галузі законодавства, історії адвокатури, вміння правильно застосовувати теоретичні знання у практичній діяльності адвоката. Заявник повинен виявити добрі знання з усіх питань, включених до білета з усного іспиту та скласти правові документи, зазначені у білеті з письмового іспиту. При прийнятті кваліфікаційних іспитів атестаційна палата КДКА повинна виходити з то-го, що заявник відразу ж після отримання свідоцтва буде надавати правову допомогу фізичним та юридичним особам. Тому невміння заявника практично застосовувати теоретичні знання, незнання ним теоретичних і практичних положень чинного законодавства, невміння складати правові документи повинні бути підставою для відмови у виданні свідоцтва. Не повинні прийматися до уваги аргументи заявників при незнанні окремих питань білетів і невмінні складання правових документів, що вони будуть займатися лише окремими справами чи окремими видами адвокатської діяльності. Адвокат мусить бути високоосвіченим фахівцем в усіх галузях права і тому виявлені знання мають бути достатньо високими, щоб допустити його до адвокатської діяльності.
Згідно з п. 30 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, «кваліфікаційні іспити включають відповіді на запитання з галузей права, Правил адвокатської етики, історії адвокатури, законодавства про адвокатуру, внесені до екзаменаційних білетів, запитання членів комісії, а також виконання практичних завдань і складання правових документів відповідно до Програми кваліфікаційних іспитів». У розділі ІV «Прийняття кваліфікаційних іспитів» Порядку складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, встановлено термін часу на складання правових документів — до трьох годин. При цьому заявнику дозволяється користуватися офіційними текстами Кодексів України, наданих Палатою. Після спливу цього часу, заявник здає роботу з письмового іспиту головуючому, який доручає її перевірку членам Палати, після чого Палата розпочинає усний іспит (в деяких комісіях усний іспит відбувається наступного дня). У разі незадовільної оцінки письмового іспиту, усний іспит не складається.
На підготовку відповідей при усному іспиті надається не більше однієї години. Іспит починається з того, що головуючий оголошує запитання білета, після відповіді члени Палати мають право поставити заявнику додаткові запитання. Усна відповідь зараховується у випадку, коли заявник задовільно відповів на всі питання білета. До протоколу заносяться усі запитання та відповіді на них, під час іспиту комісії дозволяється використовувати аудіозапис.
За наслідками складання кваліфікаційних іспитів члени Палати приймають рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у видачі такого свідоцтва. Рішення приймається у відсутності заявника і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від загальної кількості членів Палати (не менше шести членів Палати). Після закінчення іспиту голова КДКА призначає спільне засідання обох палат, на якому (протягом одного місяця) видається свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, під час отримання якого особа приймає Присягу адвоката України. Якщо особа не прийме присягу, зокрема через обмеження, встановлені ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», КДКА своїм рішенням анулює свідоцтво.
Слід звернути увагу на те, що у новій редакції ст. 2 Закону «Про адвокатуру» наголошується, що адвокатом стає особа, яка має Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, котре вона одержала в Україні. Отже, отримані у будь--якій іншій країні свідоцтва, ліцензії або інші документи на право заняття адвокатською діяльністю, не можуть бути використані для набуття статусу адвоката України.
Закон «Про адвокатуру» не забороняє адвокату суміщати адвокатську діяльність з іншою роботою, але встановлює окремі винятки. Наприклад, несумісною зі статусом адвоката є робота на посаді судді, прокурора, нотаріуса, в органах внут-рішніх справ, служби безпеки, державного управління (ч. 2 ст. 2).
Необхідно зазначити, що в інших законах існують обмеження, які не дозволяють державним службовцям, суддям, прокурорам, іншим посадовим особам займатися певними видами діяльності, в тому числі й адвокатською діяльністю. Постанова № 1 Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури від 10 березня 2000 р. «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр адвокатів України» передбачає, що «у випадках, коли після 30 вересня 1999 р. громадянам України було видано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю або прийнято рішення про його видачу і не усунуто перешкод щодо сумісності адвокатської діяльності з іншою діяльністю, офіційно запропонувати таким особам визначитися щодо адвокатської діяльності протягом одного місяця, і у випадку усунення перешкод, передбачених ст. 2 Закону України “Про адвокатуру”, включити їх у Єдиний реєстр адвокатів України. У випадку, коли в місячний термін з дня такого попередження обмеження щодо сумісності усунуті не будуть, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю такої особи анулюється рішенням КДКА на підставі п. 32 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженого Указом Пре-зидента України від 5 травня 1993 р. № 155/93».
Закон «Про адвокатуру» встановлює, що адвокатом не може бути особа, яка має судимість за умисні злочини або злочини, скоєні з необережності. Наявність судимості у особи, яка виявила намір набути статусу адвоката, має обов’язково перевірятися кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури. Засудження адвоката за вчинення злочину є підставою для анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
У разі, коли судимість погашена (ст. 89 КК) або знята (ст. 91 КК), особа має право набути статусу адвоката.

Права та обов'язки адвоката, оплата праці та дисциплінарна відповідальність за Законом України «Про адвокатуру»

Здійснення адвокатської діяльності було б неможливим без професійних прав і обов’язків, якими має бути наділений адвокат, і гарантій їх забезпечення. Ст. 6 Закону «Про адвокатуру» встановила вагомі професійні права адвоката, крім того він наділяється професійними правами при практичному виконанні своїх повноважень із здійснення захисту, представництва, надання правової допомоги відповідними процесуальними кодексами.
Перш за все, адвокату дозволяється виконувати свої повноваження із захисту і представництва в усіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань.
Для виконання своїх завдань як захисника або представника адвокат наділений правом збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення. Це професійне право адвоката слід розуміти як його можливість застосовувати всі не заборонені законодавством засоби, спрямовані на отримання необхідної інформації для здійснення адвокатом своїх повноважень. Посилання на те, що адвокат збирає відомості про факти, а не докази, пояснюється тим, що він не є суб’єктом збирання доказів, а також тим, що будь-яка інформація може стати доказом лише в результаті долучення її до справи уповнова-женими на це суб’єктами — особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею і судом (ст. 66 КПК). Одним із способів збирання доказів є одержання їх від учасників процесу, зокрема від адвокатів, яким закон надає право подавати докази.
Адвокати вправі запитувати і отримувати документи або їхні копії від юридичних осіб. Отже, керівники підприємств, установ і організацій повинні сприяти реалізації цього права адвоката.
У процесі взаємодії з посадовими особами при виконанні доручення клієнта адвокат зобов’язаний дотримуватися відповідних етичних норм, зокрема, не може розголошувати пов’язану з діяльністю певної юридичної особи інформацію, таєм-ниця якої охороняється законодавством. Правила адвокатської етики вимагають від адвоката виявляти принциповість у відстоюванні інтересів клієнта, що повною мірою можна віднести й до ситуацій, коли адвокат запитує і отримує необхідні документи (їхні копії). У разі перешкоджання виконанню доручення клієнта адвокат повинен оскаржувати незаконні дії винних посадових осіб. Вчинення службовою особою перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи з надання правової допомоги є кримінальним злочином (ч. 2 ст. 397 КК). Адвокату забороняється здійснювати протизаконний тиск на посадових осіб та службовців тих органів, з якими адвокат має відносини щодо виконання доручення клієнта, використовуючи особисті зв’язки, погрози, обіцянки тощо (ст. 61 Правил адвокатської етики).
Згідно з Законом «Про адвокатуру», адвокати мають право запитувати і отримувати документи (або копії) від громадян за їх згодою. У ст. 48 КПК відсутня умова згоди громадян на одержання від них документів чи їх копій (п. 13). Слід зазначити, що право адвоката на звернення до громадян при виконанні доручення клієнта, стосується лише отримання від них документів, або їх копій згідно з законом «Про адвокатуру». Однак Закон «Про адвокатуру» надає адвокату право опитувати громадян. Таке право є й у захисника з моменту допуску до участі у справі. Законодавець не визначив процедуру такого опитування, його доказове значення, але оскільки ця дія згадана серед інших способів збирання захисником -відомостей про факти, що можуть використовуватися як докази у справі, то цілком зрозуміло, що інформація під час опитування має фіксуватися, завірятися підписами опитуваного та адвоката або посвідчуватися нотаріально. У такий спосіб зафіксовану інформацію захисник може просити долучити до матеріалів справи на підставі наданого йому права подавати докази (п. 8 ч. 2 ст. 48, ч. 2 ст. 66 КПК).
Закон надав адвокатам право отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань. Це право не слід плутати з проведенням експертиз, які призначаються особою, котра проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом у випадках, коли для вирішення питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). Адвокат не є суб’єктом призначення експертизи, він лише має право заявляти клопотання про її призначення, котрі можуть бути задоволені або відхилені. У певних ситуаціях в разі необхідності встановлення даних за допомогою осіб, що мають спеціальні знання, при визначенні адвокатом правової позиції, тактики і методики захисту або представництва, він має можливість звернутися до відповідного фахівця. Вирішення питання про використання такого висновку у процесі доказування і заявлення клопотання про його приєднання до справи є правом адвоката. Висновок фахівця може бути визнаний доказом слідчим або суддею, судом (ст. 65 КПК). Перш ніж клопотати про приєднання висновку фахівця до справи адвокат повинен впевнитися, що це не завдасть шкоди інтересам його клієнта.
Слід звернути увагу на те, що у п. 13 ст. 48 КПК міститься обмеження на ознайомлення захисника з документами, таємниця яких охороняється законом. Виникають питання і з приводу того, які документи необхідно надавати для допуску адвокатів до захисту у кримінальних справах, у яких окремі матеріали є державною таємницею.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури у роз’ясненні від 18 лютого 2005 р. № ІV/9-2-10 «Про деякі аспекти допуску адвокатів до захисту у кримінальних справах, у яких окремі матеріали є державною таємницею» визначила: «єдиними документами, які адвокати повинні надавати по будь-якій кримінальній справі на підтвердження своїх повноважень, у тому числі і по справі, у якій окремі матеріали є державною таємницею, повинні бути копія Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та ордер адвокатського об’єднання про наявність угоди про надання правової допомоги, а для адвокатів, які не є членами адвокатського об’єднання, — Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та угода чи доручення про надання правової допомоги. Інших документів вимагати у адвокатів ніхто не має права».
Адвокату надано право застосовувати науково-технічні засобивідповідно до чинного законодавства. Так, ч. 5 ст. 48 КПК встановлює, що захисник може їх застосовувати при провадженні тих слідчих дій, в яких він бере участь, а також при ознайомленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка проводить дізнання чи слідчого, а у суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні — з дозволу судді чи суду.
В законі відсутній перелік науково-технічних засобів, котрі адвокати можуть застосовувати при здійсненні своєї професійної діяльності, а тому є безпідставними заборони слідчих та суддів щодо застосування адвокатами певних науково-технічних засобів. Наприклад, адвокатам нерідко забороняють проводити аудіозапис судового засідання, хоча наявність у них такого запису дозволяє підготувати обґрунтовані зауваження на протокол судового засідання, уточнити показання, підготуватися до судових дебатів, скласти скаргу тощо. Адвокат може застосовувати науково-технічні засоби самостійно, поза офіційною процедурою, і у необхідних випадках клопотати про приєднання фотографій, кіно- та аудіоплівок, відеозапису до справи в якості документів.
Надаючи адвокату право подавати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб, законодавець, передбачаючи одержання адвокатом відповіді, тим самим зобов’язує посадових осіб надавати письмові, а головне — мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги.
Адвокат наділений деякими професійними правами, які не перераховано у коментованій статті, але вони стосуються реалізації ним своїх повноважень при здійсненні захисту або представництва.
Закон «Про адвокатуру» встановлює обов’язки адвоката, яких він має дотримуватися при здійсненні своїх професійних обов’язків: неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Адвокат не вправі використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення (ст. 7).
Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що проводила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках.
Закон «Про адвокатуру» забороняє адвокату відмовлятися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Водночас, у випадках, в тому числі зазначених вище, коли обставини, що забороняють адвокату приймати доручення, виявилися вже після прийняття ним доручення, адвокат зобов’язаний розірвати угоду про надання правової допомоги. Тобто, виключається участь у справі адвоката-захисника при виникненні обставин, передбачених у ст. 61 КПК, та коли свою відмову від прийнятого на себе захисту він мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю (п. 1, 2 ч. 7 ст. 48 КПК).
Перелік обставин, що виключають участь захисника у справі, є вичерпним. Однак такі обставини, як зловживання захисника своїми правами і перешкоджання встановленню істини у справі, затягування розслідування чи судового розгляду та інші, перераховані у ч. 4 ст. 61 КПК як обставини, що виключають участь у справі захисника, підлягають ретельному тлумаченню і обов’язковому мотивованому обґрунтуванню їх наявності, оскільки носять досить загальний характер і можуть стати підставою для усунення захисника, який, наприклад, принципово відстоює невинуватість підзахисного і пов’язаний цією правовою позицією, що складає його професійний обов’язок.
Здійснення адвокатом професійних обов’язків передбачається за умов неухильного дотримання вимог чинного законодавства. Адвокат приносить Присягу, якою, зокрема, обіцяє суворо додержуватися законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики. Саме ці правила конкретизують обов’язки адвоката, від якого вимагається глибоке знання законодавства і вміння його практично застосувати, підтримання професійних правових знань і їх систематичне оновлення. Тому ст. 10 Правил встановила, що адвокат має виконувати свою професійну діяльність компетентно і добросовісно.
На значне збільшення обсягу обов’язків адвоката, порівняно з закріпленими у ст. 7 Закону «Про адвокатуру», спрямовано значну кількість етичних норм. Наприклад, закріплений у Присязі адвоката України обов’язок завжди берегти чистоту звання адвоката збігається з нормами Правил адвокатської етики про те, що адвокат має бути чесним і порядним у приватному житті (ст. 11) і, дбаючи про престиж звання адвоката, забезпечувати високий рівень культури поведінки, мати пристойний зовнішній вигляд, поводити себе стримано, тактовно тощо (ст. 13).
Особливу вагу набувають обов’язки адвоката при здійсненні професійної діяльності, встановлені щодо його стосунків з клієнтом, іншими учасниками процесу, колегами. Наприклад, адвокату забороняється приймати доручення, якщо засоби його досягнення, на яких наполягає клієнт, є протиправними (ст. 22), або адвокат не повинен приймати доручення від клієнта, направленого йому особою, що здійснює дізнання, слідство чи розглядає цю справу. Порушення адвокатом професійних обов’язків може призвести до притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Одним з найважливіших обов’язків адвоката є використання ним всіх передбачених законом засобів захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Правила адвокатської етики наголошують на обов’язку адвоката використати всі розумно необхідні і доступні йому законні засоби для ефективної правової допомоги (ст. 32), виявляти активність у збиранні та поданні доказів у справі (ст. 55). Незважаючи на те, що чинне законодавство обмежує адвоката у досягненні цілей захисту, уможивлюючи випадки усунення захисника від участі у справі (ст. 61, 61-1 КПК), обмежуючи обсяг його участі у доказуванні на досудовому слідстві, Правилами адвокатської етики адвокату не дозволяються певні дії. Так, він не повинен умисно перешкоджати законному здійсненню процесу дізнання, досудового слідства, адміністративного провадження (ст. 60), йому заборонено використовувати засоби і методи, що завідомо порушують права та законні інтереси інших осіб (ст. 63), заборонено подавати завідомо неправдиві докази, брати участь у їх формуванні, пред’являти позовні вимоги, клопотання, інші процесуальні документи, що свідомо для нього не ґрунтуються на чинному законодавстві (ст. 53).
Адвокат не вправі спрямовувати свою діяльність проти інтересів клієнта, не може використовувати своє професійне становище в своїх особистих інтересах або інтересах інших осіб, йти на компроміси, які спрямовані не на користь клієнта. Він зобов’язаний уникати позапроцесуального спілкування по суті справи з іншими учасниками процесу, не вправі схиляти клієнта до укладення угоди шляхом обману, погроз, засобів, що суперечать чинному законодавству. Виконувати певні обов’язки від адвоката вимагає Вища кваліфікаційна комісія адвокатури, яка у роз’ясненні № ІV/9-2-7 від 18 лютого 2005 р. «Про обов’язковість виконання адвокатами вимог ст. 47 Кримінально-процесуального кодексу України» вказала на таке:
«Стаття 47 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає, що особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об’єднання. Вказана норма не містить імперативного наказу щодо необхідності призначати захисників лише з членів (адвокатів) адвокатських об’єднань, вона закріплює можливість призначення захисника через адвокатські об’єднання, не виключаючи можливості призначення для захисту адвокатів, які практикують індивідуально, і не є членами адвокатського об’єднання. Як вбачається зі змісту ст. 1 Закону України «Про адвокатуру», всі адвокати, незалежно від того, чи практикують вони індивідуально, чи входять в адвокатські об’єднання, покликані, згідно з Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Закон не встановлює ні переваг, ні обмежень для різних форм здійснення адвокатської діяльності, у зв’язку з чим кожен адвокат, зобов’язаний здійснювати захист прав та свобод особи, в тому числі і за дорученням керівника адвокатського об’єднання, незалежно від того, чи входить такий адвокат до даного адвокатського об’єднання, виконувати вимоги ст. 47 Кримінально-процесуального кодексу України. Безпричинна відмова від виконання такого доручення є підставою для притягнення адвоката до дисциплі-нарної відповідальності.
КДКА повинна визначити, на яке адвокатське об’єднання в регіоні її діяльності покладається здійснення координації виконання доручень слідчих, судових органів про забезпечення захисту за призначенням. У тих випадках, коли у відповідному регіоні не створено адвокатського об’єднання, тимчасово, до їх створення у встановленому порядку і законодавчого врегулювання, координаційні функції виконання постанов уповноважених органів про захист особи за призначенням, повинна взяти на себе відповідна КДКА».
Оплата праці адвоката регулюється Законом «Про адвокатуру», актами законодавства України, деякі вимоги містяться в Правилах адвокатської етики. У ст. 12 Закону встановлено, що оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об’єднанням чи адвокатом. Разом з тим, якщо адвокат бере участь в кримінальному процесі як захисник за призначенням у порядку ст. 47 КПК, оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави у встановленому Кабміном порядку. 14 травня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив постановою № 821 Порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави, яким встановив і розмір оплати праці у цих випадках. У ч. 6 ст. 93 КПК, передбачено, що відшкодування державі витрат у цьому випадку за згодою засудженого або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, може бути покладено на них.
Правила адвокатської етики встановлюють, що в угоді про надання правової допомоги (договорі, контракті) визначається обов’язок сторони (клієнта) сплатити гонорар за дії адвоката з надання правової допомоги, а у випадку необхідності й -фактичні витрати, пов’язані з виконанням угоди. Ці витрати не включаються до суми гонорару, який є винагородою за виконані адвокатом дії з надання правової допомоги (ст. 4).
Термін «гонорар» щодо адвокатської діяльності застосовується не тільки в Правилах адвокатської етики, його вжито, наприклад, Міністерством фінансів України у листі Кабінету міністрів України від 20 грудня 2001 р. № 31-052-3-8/4747 «Щодо реалізації п. 6 Указу Президента України від 30 вересня 1999 р. № 1240». У ньому зазначено: «у разі внесення клієнтом коштів на покриття витрат, валовий доход адвоката складатиме суму гонорару і суму коштів на покриття витрат», а «до Книги обліку доходів і витрат, яку зобов’язаний вести адвокат (підсумкові дані обліку доходів і витрат якої за квартал (рік) є підставою для заповнення декларацій про доходи, що підлягають оподаткуванню), вносяться суми гонорару і коштів, внесених клієнтом на покриття витрат, пов’язаних з виконанням угоди, в порядку, визначеному цією угодою», «сума гонорару та видатків на покриття витрат, пов’язаних з виконанням доручення по відповідній угоді, не внесених (сплачених) клієнтом (його представником) у звітному періоді (кварталі, році), переноситься адвокатом у наступний період (квартал, рік)».
У Правилах адвокатської етики зазначено, що «гонорар є єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту». В угоді про надання правової допомоги, яка має укладатися у письмовій формі, містяться дані щодо розміру гонорару, порядку його обчислення (фіксована сума чи погодинна оплата) і внесення (авансування, оплата за результатом тощо); розміру, порядку обчислення і внесення фактичних видатків, пов’язаних з виконанням доручення (ст. 17).
Невиконання цих норм є підставою для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, оскільки у Присязі адвоката України є посилання на обов’язок суворо додержуватися Правил адвокатської етики; порушення Присяги є підставою до застосування дисциплінарного стягнення (ст. 16 Закону «Про адвокатуру») або припинення адвокатської діяльності і анулювання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (ст. 17).
Гонорар має бути розумно обґрунтованим за розміром, незважаючи на те, що сторони на свій розсуд визначають цю суму. Тому у Правилах адвокатської етики наводяться фактори (п. 1-9 ч. 3 ст. 33), що повинні братися до уваги при визначенні обґрунтованого розміру гонорару:
  1. обсяг часу і роботи з виконання доручення;
  2. ступінь складності та новизни правових питань;
  3. необхідність досвіду для успішного виконання доручення;
  4. вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю або виконанню інших доручень;
  5. необхідність відряджень;
  6. важливість доручення для клієнта;
  7. роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт, вимоги клієнта щодо строків виконання доручення;
  8. тривалість професійних відносин з клієнтом по виконанню доручення;
  9. професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката.
Слід зазначити, що більшість з наведених факторів можуть бути визначені суб’єктивно і не завжди відповідатимуть дійсному стану справ, зокрема ті, що пов’язані з самооцінкою адвоката. Водночас, наведений перелік надає можливість адвокату обґрунтовувати розмір гонорару.
Правилами допускається визначення за домовленістю між адвокатом і клієнтом (з закріпленням в угоді) доплат до гонорару за позитивний результат у справі, можливості зміни гонорару в зв’язку зі збільшенням або зменшенням обсягу правової допомоги тощо. Обґрунтовуючи в угоді суми видатків на витрати, пов’язані з організацією виконання доручення, адвокат повинен пам’ятати, що збільшення їх орієнтовного обсягу, визначеного в угоді, обов’язково має узгоджуватися з клієнтом щодо погашення ним необумовлених раніше видатків. Як правило, це витрати на оплату роботи фахівців, які дають свої висновки; транспортні витрати; оплата технічних робіт, наприклад друкарських, ксерокопіювання; перекладу, нотаріальних послуг, телефонних розмов.
Право обернення гонорару адвокатом у свою власність у повному обсязі виникає після завершення виконання доручення; в період надання правової допомоги, визначеної угодою, адвокат може частково списувати гонорар за обсяг виконаної роботи, якщо інше не передбачено угодою (ч. 1 ст. 36).
Дострокове розірвання угоди про надання правової допомоги може мати місце за ініціативи клієнта або адвоката (адвокатського об’єднання). Причинами розірвання угоди найчастіше бувають: неналежне виконання доручення; відмова від адвоката; заміна адвоката за бажанням клієнта або в зв’язку з обставинами, що виключають його участь у справі; усунення від участі в справі тощо.
Причини розірвання угоди за ініціативою клієнта є важливим чинником для вирішення питання про повернення гонорару. При достроковому розірванні договору оплата праці адвоката здійснюється лише за обсяг роботи, яка виконана адвокатом. Оскільки визначити цей обсяг складно, в угоді необхідно ретельно обумовити його та вартість окремих етапів.
При відмові від адвоката особа, яка уклала договір, зобов’язана оплатити обсяг виконаної роботи, це особливо стосується розрахунків з попереднім адвокатом. Правила адвокатської етики рекомендують адвокату сприяти отриманню сум гонорару, належних попередньому адвокату за фактично виконаний ним обсяг роботи (п. 1 ч. 2 ст. 38). У разі усунення адвоката–захисника від участі в справі й запрошення іншого захисника, діяльність обох захисників має бути оплаченою.
При неналежному виконанні доручення внесена плата повертається повністю або частково (ч. 3 ст. 12 Закону) на вимогу фізичної чи юридичної особи, яка уклала договір з адвокатом чи з адвокатським об’єднанням.
Правила адвокатської етики зобов’язують адвоката повернути клієнту одразу після розірвання угоди фактично внесений гонорар. Слід наголосити, що «фактична відмова від виконання доручення» не може бути підставою для несплати за вже виконану адвокатом роботу. У Правилах уточнюється, що це не стосується випадків, коли, згідно з законом і Правилами адвокатської етики, допускається одностороннє розірвання адвокатом угоди. Адвокат, який безпідставно відмовився від виконання доручення, підлягає дисциплінарній відповідальності, а не покаранню шляхом неотримання гонорару, частина якого ним відпрацьована. Це фактично не спростовується ч. 2 ст. 37 Правил, де йдеться про право адвоката вимагати сплати гонорару в частині виконаної ним роботи або списання відповідної частини внесеного гонорару, якщо інше не передбачене угодою.
Неналежним виконанням доручення Правила визнають такий рівень роботи адвоката, що не відповідає Закону і цим Правилам (п. 1 ч. 1 ст. 37). Факт неналежного виконання доручення має бути встановленим, адже виникають ситуації, коли клієнт, отримавши правову допомогу, подає скаргу, звинувачуючи адвоката в тому, що у справі не досягнуто очікуваного ним результату. Правила адвокатської етики орієнтують адвокатів щодо таких випадків: у разі нерозуміння клієнтом об’єктивних характеристик доручення, обсягу професійних прав і обов’язків адвоката, він повинен дати клієнту відповідні роз’яснення; якщо адвокат дійде висновку про відсутність фактичних і правових підстав для виконання доручення, він зобов’язаний повідомити це клієнту і узгодити зміну змісту доручення, що відповідав би тому гіпотетичному результату, якого можна досягти згідно з чинним законодавством; повідомляючи клієнта про можливий результат виконання доручення адвокат не має права давати запевнення і гарантії стосовно результату виконання доручення, сприяти формуванню у нього необґрунтованих надій і уявлень, що адвокат може вплинути на результат засобами іншими, окрім сумлінного виконання свої професійних обов’язків (ст. 20, 21).
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури у роз’ясненні від 18 лютого 2005 р. № ІV/9-2-4 «Про деякі питання визначення гонорару та його відшкодування у випадку виправдання особи чи закриття справи за реабілітуючими обставинами» зайняла таку позицію:
«Гонорарні відносини між адвокатом і клієнтом врегульовуються Законом України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2887-XІІ та Правилами адвокатської етики, схваленими Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури 1 жовтня 1999 р. (протокол № 6/VІ). Зокрема, ст. 33 Правил передбачає: гонорар є єдиною допустимою формою одержання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту. Гонорар, отримуваний адвокатом за надання правової допомоги,  повинен  бути законним за формою і порядком внесення,   і розумно обґрунтованим за розміром. Фактори, що повинні братися до уваги при визначенні обґрунтованого розміру гонорару, включають у себе: обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь складності й новизни правових питань, що стосуються доручення: необхідність досвіду для його успішного завершення; вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить виконання їх у звичайному часовому режимі; необхідність виїзду у відрядження; важливість доручення для клієнта; роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт; досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого бажає клієнт; особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення; особливості і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом; професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката. Тому розмір гонорару повинен визначатися з врахуванням вимог Правил адвокатської етики і чинне законодавство не встановлює для його визначення мінімальних чи максимальних розмірів. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про порядок від-шкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР передбачено, що громадянинові відшкодовуються суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної допомоги. Жодних обмежень розмірів гонорару при такому відшкодуванні ні цей закон, ні інше законодавство не встановлює. З огляду на це Вища кваліфікаційна комісія адвокатури вважає, що у випадку визначення розміру гонорару із врахуванням вимог Правил адвокатської етики жодні обмеження відшкодування державою гонорару, сплаченого клієнтом адвокату за здійснення захисту в кримінальній справі, де особа виправдана чи проти неї припинено кримінальне переслідування за реабілітуючими обставинами, не можуть бути застосовані, зокрема, цей розмір не може за таких обставин визначатися за аналогією з оплатою праці адвоката при виконанні доручень за призначенням у порядку ст. 47 КПК України».
Питання дисциплінарної відповідальності адвоката регулюються Законом «Про адвокатуру», Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, Положенням про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, Правилами адвокатської етики, статутами адвокатських об’єднань (щодо адвокатів — членів адвокатських об’єднань) тощо. З цих питань існує практика КДКА, ВККА, напрацьована судова практика.
Законом «Про адвокатуру» встановлена дисциплінарна відповідальність адвоката за порушення вимог цього Закону, інших актів законодавства України, що регулюють діяльність адвокатури, Присяги адвоката України. Кваліфікаційно-дис-циплінарна комісія адвокатури може застосувати у цих випадках до адвоката такі дисциплінарні стягнення: попередження, зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року, анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Трапляються випадки, коли адвокати надають правову допомогу на низькому професійному рівні. Інколи адвокати відмовляються від виконання прийнятого доручення впевнившись, що достатніх знань для ведення конкретної справи не мають. Правила адвокатської етики вимагають, щоб у такій ситуації адвокат обов’язково попереджав про це клієнта до укладення з ним договору. Недотримання цієї вимоги слід розцінювати як грубе порушення адвокатом професійних обов’язків, що тягне дисциплінарну відповідальність. Втім, слід враховувати, що ч. 7 ст. 48 КПК захиснику-адвокату дозволено після допуску до участі у справі відмовитися від виконання своїх обов’язків, зокрема й у разі, коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю.
Дисциплінарна відповідальність адвоката настає й у разі порушення згаданих у Присязі адвоката України принципів адвокатської діяльності — принциповості, чесності, поваги до професії тощо. Отже, не тільки порушення законодавства, а й принципів та правил адвокатської професії є підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності. У ч. 2 ст. 13-1 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури мова йде також про відповідальність за грубе порушення вимог закону «Про адвокатуру,» інших актів законодавства і Присяги адвоката України, тобто адвокат відповідає за порушення будь-якого акта законодавства, а також тих правових норм, про які йдеться у Присязі адвоката України.
У законодавстві не можуть бути перераховані всі випадки скоєних адвокатами порушень, які підпадають під дисциплінарну відповідальність, а застосування чи відмова у застосуванні дисциплінарного стягнення віднесені на розсуд дисцип-лінарного органу адвокатури.
Водночас, кримінально-процесуальним законодавством передбачено випадки, коли винність адвоката-захисника встановлює суд, наприклад, при зловживанні адвокатом своїми правами, перешкоджанні встановленню істини, затягуванні роз-слідування чи судового розгляду справи, порушенні порядку в судовому засіданні, невиконанні розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи (ч. 4 ст. 61 КПК). Ці порушення є підставою для усунення захисника від участі у справі (ст. 61-1), про що суддя виносить постанову, яка не підлягає оскарженню, а також повідомляє відповідний орган, адвокатське об’єднання для вирішення питання про відповідальність адвоката (ч. 5 ст. 61-1). За таких умов дисциплінарна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури фактично зобов’язана виходити з обставин, викладених у постанові судді про усунення захисника.
Досить часто виникає питання, кому належить право застосування таких дисциплінарних стягнень, як зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або його анулювання — КДКА чи дисциплінарній палаті КДКА.
Відповідно до Закону «Про адвокатуру», у разі грубого порушення вимог цього Закону та інших актів законодавства України, які регулюють діяльність адвокатури, Присяги адвоката України, адвокатська діяльність може бути припинена, а видане свідоцтво анульоване рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (ст. 17). Разом з тим, свідоцтво може анулювати або зупинити (на термін до одного року) своїм рішенням дисциплінарна палата КДКА. Ст. 16 Закону «Про адвокатуру» наділяє таким повноваженням не кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, а її дисциплінарну палату у разі, коли допущене адвокатом порушення вимог цього Закону, інших актів законодавства України, що регулюють діяльність адвокатури, Присяги адвоката України не є грубим. Саме ця обставина закріплюється і в Положенні про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, у п. 13-1 якого записано, що у разі допущеного адвокатом грубого порушення приймається рішення КДКА про припинення адвокатської діяльності та про анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на підставі відповідного рішення дисциплінарної палати тієї ж комісії про накладення відповідного дисциплінарного стягнення. Втім, якщо комісія не погодиться з рішенням палати, вона може його скасувати і повернути справу на новий розгляд в дисциплінарну палату або своїм рішенням закрити дисциплінарну справу.
Право проводити перевірки якості надання правової допомоги надається комісії за її ініціативою, а члени комісії наділяються відповідними правами. На підставі матеріалів перевірки голова КДКА може вносити подання до дисциплінарної палати про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності (п. 18-1).
Вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів законодавець відніс до повноважень КДКА (ч. 1 ст. 13 Закону «Про адвокатуру»). При цьому зазначено, що рішення про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності приймається членами дисциплінарної палати (ч. 5 ст. 13).
Рішення на притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності можуть бути оскаржені до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури (ч. 7 ст. 13). Тобто, йдеться про оскарження рішення дисциплінарної палати КДКА. Однак, Вищій кваліфікаційній комісії адвокатури Законом надано право розглядати скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, а не її палати (ч. 1 ст. 14), отже ВККА має право скасовувати або змінювати рішення кваліфікаційно--дисциплінарної комісії адвокатури.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури 18 лютого 2005 р. за № ІV/9-2-3 затвердила роз’яснення «Про вступ у силу рішень про зупинення Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та про анулювання цього Свідоцтва», в якому зазначено: «Згідно з пп. 34, 35 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженого Указом Президента України від 5 травня. 1993 р. № 155/93, передбачено: дисциплінарне стягнення до адвоката застосовується безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше як через місяць з дня його виявлення, не рахуючи часу хвороби адвоката або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше як через шість місяців з дня вчинення проступку.
Справа про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності повинна бути розглянута не пізніше як у місячний строк з дня її порушення.
Пунктом 26 цього ж Положення передбачено, що рішення про накладення на адвоката дисциплінарного стягнення і рішення про припинення адвокатської діяльності та анулювання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю можуть бути оскаржені в тримісячний строк до Вищої ква-ліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку.
Разом з тим ні Закон України «Про адвокатуру», ні Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, які затверджені вищезгаданим Указом Президента, не врегульовують питання про те, коли вступає в силу рішення дисциплінарної палати про застосування таких дисциплінарних стягнень, як зупинення дії Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року та анулювання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, чи рішення про анулювання Свідоцтва кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури у випадках, передбачених п. 40 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, а саме: засудження адвоката за вчинення злочину після набрання вироком законної сили; обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним; втрати громадянства України; грубого порушення вимог Закону України «Про адвокатуру» та інших актів законодавства України, які регулюють діяльність адвокатури, і Присяги адвоката України.
На думку Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, у випадку зупинення дії Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, застосованого до адвоката як захід дисциплінарного стягнення, а також анулювання цього Свідоцт-ва, у випадках, передбачених законом, такі рішення вступають у силу негайно. При цьому Вища кваліфікаційна комісія адвокатури виходить із того, що Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є підставою для здійснення адвокатської діяльності, а його зупинення чи анулювання позбавляють таку особу мати статус адвоката або на певний час, або взагалі, і є дисциплінарною санкцією за допущені порушення вимог Закону України «Про адвокатуру» чи Правил адвокатської етики.
Гарантована законом можливість оскарження таких рішень до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або до суду не є, на думку Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, перешкодою для вступу вказаного рішення в дію, оскільки по-збавлення чи зупинення дії Свідоцтва здійснюються не як міра покарання, яке застосовується судом, а як міра дисциплінарного стягнення, що застосовується органом адвокатського самоврядування. Чинне законодавство дійсно передбачає в окремих випадках процедуру вступу тих чи інших рішень у силу (наприклад, у цивільних, адміністративних чи кримінальних справах), однак в усіх випадках притягнення тих чи інших осіб до дисциплінарної відповідальності за професійні проступки, чинне законодавство, забезпечуючи особам, які притягуються до дисциплінарної відповідальності, можливість оскарження таких рішень, тим не менше не передбачає, що рішення про притягнення особи до відповідальності вступають у силу після розгляду компетентним органом такої скарги. Саме тому Закон України «Про адвокатуру» і підзаконні акти, визначаючи умови притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, не передбачають, що такі рішення вступають у силу лише після розгляду скарг на них.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури вважає, що рішення дисциплінарної палати КДКА про застосування до адвоката таких дисциплінарних стягнень, як зупинення дії Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року і його анулювання, вступають у силу негайно після їх оголошення. У цьому зв’язку дисциплінарні палати, порушивши, відповідно до п. 33 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури дисциплінарне провадження проти адвоката, повинні зобов’язати його надати палаті Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і воно має зберігатися у регіональній КДКА до закінчення терміну розгляду дисциплінарної справи, а у випадку застосування одного із дисциплінарних стягнень, передбачених ст. 16 Закону України «Про адвокатуру», — на термін його зупинення чи анулювання.
Якщо адвокат відмовляється надати палаті Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, то палата може повідомити про застосовану міру дисциплінарного стягнення суд, прокуратуру, інші правоохоронні органи або організацію, де, як правило, адвокати здійснюють свою професійну діяльність, дати відповідні повідомлення у засобах масової інформації, внести зміни до Єдиного реєстру адвокатів України.
У випадку оскарження рішення про зупинення дії Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю чи його анулювання компетентному органу, дисциплінарна палата надсилає дисциплінарну справу цьому органу з додатком копії Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Повертається таке Свідоцтво адвокату після спливу терміну, на який було зупинено його дію, а тому в рішенні дисциплінарної палати слід вказувати, з якої по яку дату дія Свідоцтва зупиняється. У випадку анулювання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю як міри дисциплінарного стягнення, воно адвокату повертається лише в разі скасування компетентним органом такого рішення».


Немає коментарів:

Дописати коментар

Designed By T